Станіслав Горуна: "Хочу вийти на татамі, як художник, і щось гарне намалювати"

"Якщо хочеш чогось більшого – ставай кращим"

– Станіславе, коли їхали в Зальцбург, уже знали, що це буде останній турнір у кар’єрі?

– Я розглядав різні сценарії залежно від того, як усе складеться. Програти теж можна ефектно, красиво. Я ж не знав, як усе піде, тому прокручував у голові різні варіанти.

І коли реалізувався один із них – той, якого я хотів, – я просто його і відтворив.

– А чому взагалі вирішили повернутися на татамі після майже двох років без офіційних стартів? Не можна було просто оголосити про завершення кар’єри?

– Повернутися після такої паузи у 37 років набагато складніше, ніж коли тобі 25 чи 27. У мене вже була схожа ситуація після травми у 2015 році. Я пропустив багато часу і нормально почав виступати лише у 2017-му. Але тоді це була зовсім інша історія.

А чому вирішив виступити, а не просто оголосити про завершення? Бо я фактично і так уже перестав виступати. Два роки не змагався. Який сенс оголошувати про завершення, коли ти й так не виступаєш?

Тому це треба було заявити виступом. Повернутися, щоб піти.

– Ви повернулися, перейшли в нову категорію до 84 кг - і одразу виграли турнір. Самі очікували, що все складеться настільки добре?

– Я цього очікував. Я ж для цього і працював. Це не було так, що я просто вирішив: "А повернуся-ка я на змагання і красиво завершу кар’єру". Перед цим була серйозна підготовка. Я два місяці впахував, починаючи з Драгобрату і до самих змагань.

Щодня тренування. Великий обсяг роботи: фізична підготовка, спеціальна підготовка, спаринги - було все. Це була авантюра, але продумана, відповідальна і свідома.

– Як узагалі виглядали ці два місяці підготовки?

– Спиш, якщо виходить, попри всі тривоги й обстріли. Вранці снідаєш і йдеш тренуватися. Приходиш, обідаєш. Якщо виходить поспати - прекрасно. Увечері знову йдеш у зал: або карате, або качалка.

І так два місяці. Я професійний спортсмен. Між усім цим ще встигав якісь свої особисті справи робити.

– Коли поєдинки в Зальцбурзі почали складатися один за одним, не промайнула думка: "Якщо я ще так б’юся, може, рано завершувати?"

– Ні. Коли поєдинки йдуть один за одним, тобі ледь вистачає сил відновлюватися між ними і викладатися в кожному. У такі моменти ти точно не думаєш: "Буду продовжувати". Думаєш: "Коли це все нарешті закінчиться?"

Я взагалі не думав про те, що буде потім. Фокусувався на кожному поєдинку, на кожному супернику. Розумів: якщо цей бій не виграю, то вже байдуже, хто там далі.

Тому важливо було тут і зараз: один конкретний суперник. Розібратися з ним, а там побачимо.

– А зараз є полегшення від того, що все - крапка?

– Так, звичайно. Воно було вже того дня. Було задоволення від виконаної роботи.

А зараз я не розумію, що зі своїм тілом робити. За два місяці я повернув собі спортивну форму. Зараз перебуваю на піку цієї форми - а виступати і тренуватися вже не потрібно.

Це як купити спортивну машину і поставити її в гараж. От у мене зараз така дилема: що з цим робити?

"Мої мрії більше не пов'язані зі спортом"

– У який момент зрозуміли, що все-таки треба завершити, поставити крапку в карʼєрі?

– Я не хочу завершувати. Я і зараз не хочу, бо люблю це. Але це треба зробити.

Рішення було прийняте вже давно, але завжди залишалося якесь відчуття незавершеності. Я фактично перестав виступати після командного Кубка світу у 2024 році. Ми тоді виступили не дуже вдало, і після цього я вирішив, що більше змагатися не буду.

Але це відчуття незавершеності не давало спокою. І тут настав такий момент, коли я подумав: давай, треба це зробити. Красиво, більш офіційно і помітно.

– Ваша дружина і син про це не знали. Наскільки важко було після перемоги покласти накладки на татамі й самому сказати, що все?

– Для них це був сюрприз. Ніхто про це не знав. Це складно пояснити. От ти йдеш із магазину, коли в тебе закінчилися гроші. Уже купив усе, що хотів, – ну й нормально, виходиш.

А тепер уяви іншу ситуацію: ти зайшов у магазин, у тебе ще повно грошей, але в якийсь момент сам вирішуєш: "Все, я йду". Оце те, що зробив я.

Я знову повернувся у форму, відчуваю, що можу, – і саме в цей момент вирішую не продовжувати. Мені 37 років. Для мене спорт має сенс як особиста самореалізація. Далі він має сенс, якщо забезпечує тобі певний фінансовий рівень. А потім спорт - це просто гра для дорослих.

Я вже трохи награвся. Бути спортсменом у дорослому віці, якщо в тебе немає ні першого, ні другого, на мою думку, трохи безвідповідально. Є сім’я, є інші обов’язки. Ти не можеш просто їздити на змагання, проводити час на тренувальних зборах, ходити на тренування, масажі.

Спортивну реалізацію я вже отримав. Фінансової складової в нашому виді спорту немає. Залишається просто гра. А за 27 років у спорті я вже награвся.

– А якби карате залишалося в програмі Олімпійських ігор? Спробували б ще раз замахнутися на Олімпіаду?

– Була б можливість - я б це зробив. Я б зараз готувався професійно. Не так, як колись.

Мій олімпійський цикл був абсолютно бездарним із погляду підготовки спортсмена. Не було грамотного планування. Не було нічого. Моя Олімпіада, по суті, була авантюрою.

– Ви здобули олімпійську бронзу - і водночас називаєте свою підготовку до Ігор авантюрою. Чому?

– Бо в мене не було професійного тренера. Мій тренер займався політикою, а не підготовкою спортсмена до Олімпіади.

І навіть із такою підготовкою я здобув бронзу. Бо максимально віддавався. Плюс у мене є певні таланти, природні якості, які допомагають у карате: спритність, швидкість реакції, координація, креативність.

Я дуже часто витягував поєдинки або цілі змагання на якихось нестандартних речах чи просто на силі волі, на характері. Десь дотиснути, десь перетерпіти втому, перетерпіти біль.

Але це ж не про системну підготовку. Дуже часто я приїжджав на змагання виснаженим, втомленим і не розумів, чому мені так важко все дається. А все тому, що навантаження було неправильно розподілене і не було правильної підготовки.

Ні тактичної, ні фізичної. За весь олімпійський цикл у нас жодного разу не було відеоаналізу, розбору поєдинків суперників, не було плану на бій.

Професійно це чи ні? Я був аматором, мій тренер був аматором. Просто мені вдалося вийти на такий рівень і взяти медалі, які треба було: Європа, Європейські ігри, Всесвітні ігри, чемпіонат світу, Олімпіада.

– Тобто якби зараз могли повернутися на початок кар’єри, змінили б багато?

– Багато. Якби в мене був професійний підхід і відповідна підготовка з боку тренера, думаю, я показував би значно кращі результати протягом кар’єри.

Чотири-п’ять тренувань на тиждень - будь-який професійний спортсмен із цього посміється. А це якраз був мій випадок. У середньому чотири-п’ять тренувань на тиждень.

– Тоді який період кар’єри ви самі згадуєте як найкращий? Можна подумати, що олімпійський, але, як розумію, точно ні.

– Ні. Олімпійський період був найгіршим у моїй кар’єрі. Найтоксичнішим і найстресовішим.

Знову ж таки, через мої стосунки з тренером. Сама Олімпіада додавала напруження, а тут ще й усередині команди тренер не сприяв здоровій атмосфері.

А найкращим, напевно, був період із 2010-го до 2014 року. У 2010 році я перестав ганяти вагу до 67 кг і перейшов у категорію до 75 кг. Тоді ж здобув першу офіційну медаль – золото чемпіонату Європи серед студентів.

Коли перестав боротися з вагою, почав добре себе почувати і дуже багато вигравати. Потрапив до збірної, були Прем’єр-ліги, Golden League. Багато їздив, багато вигравав.

І атмосфера тоді була хороша. Тренер ще займався командою, а не політикою чи іншими справами. У клубі все було прекрасно, змагання йшли добре.

Саме тоді про мене почали говорити, з’являлися перші відео на YouTube, почала зростати впізнаваність.

– Ви застали фактично різні покоління українського карате. Наскільки воно змінилося за цей час?

Карате виросло. Хлопці, які виступали разом зі мною Валерій Чоботар, Гнат Пак, зараз ще продовжують виступати, але водночас уже стали тренерами.

І своїм спортсменам вони дають значно більше. Те, чого бракувало нам у наш час, зараз вони дають молодому поколінню. Тому молодь зараз так сильно виступає.

– А за ким із молодих українських каратистів вам самому зараз цікаво стежити?

– Мені дуже цікаво спостерігати за Назарієм Пранничуком. Також можу назвати Еріка Рогозенка, Георгія Піцула, Юлію Руссу, Дарію Булай, Максима Вечканова.

Є за ким стежити. Зараз поїдемо на молодіжний чемпіонат світу в Польщу - там і подивимося.

– Після завершення кар’єри ви написали про "наступний розділ". Уже розумієте, що це буде?

Поки що я на роздоріжжі. У принципі, буду робити те, що й зараз. У мене є проєкт "Duel Duck", де ми цифровізуємо суперечки між людьми, є діяльність в Українській федерації карате, один мілітарний проєкт, онлайн-карате і семінари.

Тобто маю чотири напрямки. Буду одночасно рухатися в усіх, як і робив до цього.

– Ви вже тренуєте кількох спортсменів онлайн. А повноцінна тренерська кар’єра вам цікава?

– Ні. Думаю, далі цього формату не піду. Свій клуб точно відкривати не буду. Можу співпрацювати з іншими клубами в якомусь форматі: приїхати на кілька годин, на тиждень-два, працювати з групою спортсменів. Але так, щоб стаціонарно бути прив’язаним до одного місця, – ні.

– Навіть тренером збірної України себе колись не бачите?

– Ні, тренером збірної України не буду. Це вимагає дуже багато зусиль і часу. Якщо я щось роблю, то роблю це відповідально. А бути тренером збірної України - це мегавідповідально.

І саме тому я не хочу брати на себе цю відповідальність. Мої вимоги до самого себе забрали б настільки багато часу й сил, що я вже не міг би займатися іншими напрямками.

Ця робота забрала б мене повністю. Тому тренером збірної України я бути не зможу.