Дмитро Хомченовський: "Поки зрозумів, чого від мене хочуть в Іспанії, вже пішов із команди"

"Я почав думати про завершення ще рік тому"

– Влітку ти оголосив про завершення карʼєри – після майже 20 років у футболі. Коли і як ти зрозумів, що вже час – це було рішення одного дня чи воно визрівало?

– Ти зараз запитуєш мене, і ніби минуло всього півроку, а за відчуттями здається, що це було дуже давно! Звісно, це не було рішенням одного дня. Я почав думати про це ще приблизно рік тому. І, можна сказати, майже щодня, після кожного тренування повертався до цієї думки. Не сказав би, що це було прямо важко, але доволі сумно. Хоча, як каже моя дружина: "Ти і так молодець!" (сміється – прим. К.К.).

– Що найважче відпускати – чого тобі найбільше бракує через кілька місяців?

– Однозначно – колективу. Пацанів, жартів у роздягальні, підготовчого процесу перед тренуваннями, виїздів на ігри. Трошки важко, звісно, коли протягом 20 років у тебе кожен день проходить приблизно однаково, а потім раптом цього всього немає. Але, як я вже казав, я готувався до цього, і, можливо, це трохи спростило ситуацію.

– У зверненні ти натякнув, що залишаєшся у футболі. Чим займаєшся зараз і ким бачиш себе через пʼять років – тренером, спортивним директором, агентом?

– Коли 20 років займаєшся улюбленою справою, важко дивитися на щось інше. Я люблю футбол, люблю все, що відбувається в ньому і навколо нього! Зараз працюю тренером в академії "Руху" з командою U-17. Пацани топові, я з ними кайфую. Це одні з найкращих і найталановитіших молодих гравців України, тому з ними дуже цікаво працювати. Роль спортивного директора мені також цікава, але поки що не доводилося спробувати себе в ній. Тому зараз це більше бажання, а як буде далі – подивимося.

"Президенти виплатили мені зарплату наперед, хоча я не просив"

– Остання глава – "Куликів-Білка" і Друга ліга після УПЛ та капітанства в "Кривбасі". Чому погодився на такий варіант?

– Я закінчив чемпіонат за декілька турів до кінця – здається, останнім був матч із "Ворсклою", якщо не помиляюся. Через травму коліна довелося перенести операцію. Вона була нескладною, тривала приблизно 20–30 хвилин: почистили меніск, і все.

Влітку відпустка була короткою, і так вийшло, що я відновився, коли вже розпочався третій тур чемпіонату. Мені здавалося, що знайти щось цікаве на той момент буде складно. А їхати кудись на тих умовах, які пропонували деякі команди, я не хотів. Краще вже буду вдома. Після знайомства з Юрієм Трушем (футбольний менеджер – прим.К.К) усе склалося так, що перехід у "Куликів", який спочатку здавався мені неможливим, таки відбувся. Тоді я вже вирішив, що це буде остання команда в моїй карʼєрі. І жодної секунди не пошкодував, що там опинився.

– Яка вона, Друга ліга, зсередини – після УПЛ, збірної та єврокубків? Що здивувало, і чи кайфував ти від того сезону?

– Звісно, була різниця в кількості персоналу, в деяких умовах для гравців, у можливостях для реабілітації та відновлення, а також, можливо, трохи в організації та професіоналізмі. Але в "Куликові" – великі молодці! Я багато спілкувався з керівниками, вони розуміли, на якому етапі перебуває клуб і куди хочуть рухатися. Вони визнавали помилки й завжди намагалися їх виправляти. Не завжди швидко, але виправляли.

Різниця між командами справді була, і хлопці відчули це, коли грали в Кубку з "Кривбасом". Але я точно кайфанув від цього періоду. Хотів якомога швидше адаптуватися після "Кривбаса", і думаю, в мене це вийшло. Найголовніше, що пацани й усі в клубі прийняли мене як свого. Я дуже їм за це вдячний, адже до переходу нікого там не знав!

– Ви стали чемпіонами і вийшли в Першу лігу, а влітку контракт розірвали за згодою сторін. Чому не продовжив уже на рівні Першої ліги?

– Так, це, до речі, перше золото в моїй карʼєрі! (сміється). Після чемпіонату ми провели спільну розмову з керівництвом і тренером щодо мого подальшого перебування в команді. Головною темою були мої мʼязові травми, яких за чемпіонат насправді було чимало. Ми домовилися, що якщо це продовжиться, то просто потиснемо руки – і на цьому все.

Так і сталося: я знову отримав травму, після чого ми припинили співпрацю. Щоб ти розумів, рівень довіри між мною та керівництвом був топовий. Я навіть підписав контракт ще на рік, а вже через два тижні залишив клуб. Президенти виплатили мені зарплату наперед ще за зайві місяці, коли я вже не був у команді, хоча я про це не просив. І я так само без зайвих питань розірвав контракт.

"Перший тренер приходив до нас додому, якщо я пропускав тренування"

– Ти з Вугледара – міста, про яке вся Україна дізналася через війну. Яким воно було у твоєму дитинстві?

– Для мене це місто любові та спогадів. Усе, що я отримав, усю свою любов до футболу я отримав саме звідти. Там минуло моє дитинство, там усі мої друзі – деякі з них зараз воюють. Там я познайомився зі своєю дружиною, там уперше дізнавався, що таке добре, а що погано. Одним словом, було дуже цікаво!

– Хто привів тебе у футбол? І чому "Олімпік", а не "Шахтар" чи "Металург", які були поруч?

– Мій перший тренер – Микола Микитович Панасюк із Вугледара. Йому велика подяка за те, що свого часу він узявся за мене. Коли я не ходив на тренування (сміється), він приходив до нас додому й запитував, чому мене не було. Возив мене на перегляди в академії, пропонував різним клубам і ніколи не припиняв цим займатися!

Тоді якраз набирали дітей до академій. Звісно, я поїхав у "Шахтар". Там було чотири етапи відбору, три з яких я пройшов, а четвертий – уже ні. І практично одразу зʼявився варіант з "Олімпіком". Мені запропонували місце, і ми погодилися.

– У 17 років ти вже грав за дорослий "Олімпік" у професійній лізі. Як це – підлітком проти дорослих мужиків?

– Тоді запровадили ліміт: у Другій лізі на полі мав бути один футболіст 1990 року народження, у Першій – 1989-го. Ось так мене й узяли. Хоча з чотирьох років в академії "Олімпіка" я приблизно три з половиною просидів на заміні! У першій грі, здається, я забив. Спочатку думав, що все буде так само, як з однолітками, але потім у мене були не дуже вдалі матчі. Старші почали трохи "пхати" мені – і ми навіть побилися прямо в роздягальні. Після цього моє легковажне ставлення одразу змінилося!

За всю карʼєру мені так випадало, що поруч завжди були класні пацани. Як і має бути, старші допомагали, бо розуміли: один молодий футболіст точно гратиме. І, напевно, краще йому допомогти, ніж прибити! (сміється).

– Що являв собою "Олімпік" ще донецьких часів і його президент Владислав Гельзін?

– На той час я вважав їхню академію однією з найкращих. Звісно, "Шахтар" і "Динамо" зараз не беремо до уваги, але там було все: екіпірування, нові номери на базі, харчування, поля для тренувань. Для мене було все необхідне! Владислав Григорович жив цим клубом і робив усе, щоб ставало краще – як для першої команди, так і для академії. Я знаю його тільки з хорошого боку!

– Оренда в "Кривбас" у 2010-му – перший досвід вищого рівня. Що запамʼяталося?

– Звісно, я памʼятаю, як це сталося. Мені зателефонували з "Олімпіка" і сказали: "Збирайся, післязавтра їдеш до Кривого Рогу". Так я і поїхав! Це був мій перший такий переїзд далеко від дому, тому, звісно, переживав. Але згодом усе пішло нормально.

"Вернидуб кинув: "Ідіть ще у свої ворота забийте!" – і Білий забив"

– Як ти опинився в Луганську та "Зорі"?

– Якраз перед "Кривбасом" я був на зборах із першою командою "Зорі" в Туреччині, але тоді мене не взяли. І саме після цього я поїхав до Кривого Рогу. Провів рік у дублі, після чого Максимов забрав мене до першої команди. Там я відіграв перше коло, а вже потім мене все-таки забрала до себе "Зоря".

– "Зоря" Вернидуба – це "мужики", характер, контратаки. Що Юрій Миколайович змінив особисто для тебе?

– Мабуть, найголовніше, чого він мене навчив – бути вимогливішим до себе як на полі, так і поза ним. Це людина, яку я безмежно поважаю. Звісно, іноді було важко, іноді й самому хотілося йому відповісти (сміється). Але все, що він згодом для мене зробив, я дуже ціную.

– 2014 рік: окупація Луганська, переїзд у Запоріжжя, затримки зарплат. Як ти це переживав? Чи були думки піти?

– Це взагалі цікава історія. Я бачив, як усе починалося: тільки-но почали встановлювати барикади, люди збиралися. Ми з Максом Білим відправили дружин приблизно на місяць раніше, а потім уже виїжджали самі, коли все почало закриватися. Ми якраз потрапили на останній день – після нас людям уже було дуже важко виїхати, все почалося.

Я пережив із "Зорею" два такі періоди із затримками виплат. Зараз розповідаю про це вже спокійно, але тоді всі хотіли грати, і я також. Звісно, це нікому не подобалося, але ми терпіли. Думки про те, щоб отримати шанс десь в іншому місці й змінити ситуацію, звичайно, були. Особливо з огляду на затримки. Можна сказати, що я теж думав про шанс спробувати себе за кордоном.

– Дебют у Лізі Європи з "Феєнордом" у Роттердамі. Яким згадуєш той вечір?

– То було суцільне божевілля, а не матч! І за рахунком, і за всім, що відбувалося. Звісно, у хорошому сенсі. Для багатьох це був перший матч на такому стадіоні, при такій кількості вболівальників! Згадую з посмішкою. Була цікава ситуація в перерві. Ми програвали 0:2, Юрій Миколайович, як завжди, розносить роздягальню (сміється), і вже перед виходом на другий тайм кидає нам услід: "Йдіть ще у свої ворота забийте!". І що ти думаєш? Здається, перший же стандарт – і Білий забиває у свої ворота! (сміється). Ми тоді ще на полі переглянулися й трохи посміхалися, звісно (перший матч у Києві завершився 1:1, а в Роттердамі “Зоря” відігралася з 0:3, але пропустила на 90+2 хвилині й поступилася 3:4 – прим. К.К.).

"Білий подзвонив: "Вітаю з викликом до збірної!"

– Серпень 2013-го: Фоменко викликає тебе єдиним дебютантом на матч з Ізраїлем. Як ти дізнався про виклик і що відчув?

– Ситуація була така: ми зіграли тур, і, як завжди, усі поїхали додому на вихідні. І тут мені телефонує Білий і каже: "Вітаю з викликом до збірної!". Я відповідаю: "Давай не чуди, яка збірна?". А він: "Зайди подивись". Ось так я і дізнався. Почав шукати інформацію, перевіряти, чи це правда. Звісно, першим ділом почав телефонувати рідним.

– Яким тоді був Михайло Іванович для гравців?

– Він був дуже спокійним. Більшість тренувань спостерігав збоку. Мені здається, коли я вперше приїхав до збірної, ми з ним навіть не розмовляли. Але він давав можливість проявити себе.

– Яка атмосфера була в тій збірній – Шевченко вже пішов, але були Ярмоленко, Коноплянка…

– Атмосфера в команді була топова! Я раніше грав проти цих футболістів, дивився, як виступає збірна, а тут раптом сам опинився серед них. Тому спочатку був трохи в шоці!

– Хто тебе прийняв, з ким потоваришував?

– У збірній я був доволі скромним. Щоб із кимось особливо близько дружив – такого не було. Більше спілкувався з Пʼятовим, Ракицьким, Кучером, бо ми часто разом літали в збірну. А так з усіма нормально спілкувався, всі добре до мене ставилися.

– Чому, на твою думку, після чотирьох матчів викликів більше не було?

– Думаю, гра з Литвою була не надто переконливою з мого боку, і після цього мене вже не викликали (товариський матч з Литвою 18 листопада 2014 року завершився 0:0 – прим. К.К.). Напевно, свою роль зіграло й те, що я поїхав до другого дивізіону Іспанії.

"В Іспанії мене не брали в заявку через відсоток жиру"

– Як виник варіант з Іспанією у 2015-му?

– Спочатку був варіант поїхати до Польщі, в "Ягеллонію". Ми навіть зустрілися у Варшаві після гри з "Легією", і я вже мав на руках контракт. Але потім щось пішло не так, і цей варіант відпав. Одразу після цього мене знайшла "Понферрадіна". Я думками вже був десь там, тому рішення про перехід ми ухвалили досить швидко.

– Що таке Понферрада – місто та клуб та яким був твій побут там?

– На початку було дуже важко. Ні мови, ні міста – нічого не знав. Коли я приїхав, у них якраз почалися якісь свята одне за одним, на вихідних нічого не працювало. Я спочатку поїхав сам, не міг ніде нормально поїсти і навіть перед грою ходив у McDonald’s!

– Яким було середовище та як опишеш тамтешніх уболівальників?

– Люди там добрі, спокійні, нікуди не поспішають. Звісно, було багато мороки з документами, квартирою, мовою, але з часом усе налагодилося і стало легше. Це невеликий клуб з історією та вболівальниками, які живуть командою. Вони дуже тепло зустрічають і проводжають, ставляться з розумінням.

– Іспанську трохи підтягнув чи рівень "уна сервеса пор фавор"? (перекладається як “Одне пиво, будь ласка”).

– Ну, головне я вивчив одразу (сміється). У мене був учитель іспанської, тож приблизно за чотири-шість місяців я вже вільно спілкувався. Середовище також змушувало швидко вчити мову: кафе, супермаркети, поїздки, спілкування з людьми навколо. Зараз, коли немає практики, вже важче розмовляти. Багато чого забув.

– А що було найважчим в адаптації – мова чи футбол Сегунди?

– На 100% мова – це перше. Поки я зрозумів, чого від мене хочуть, уже пішов із команди (сміється). Ну і, звичайно, спосіб життя. Я приїхав з України, із Запоріжжя, із "Зорі", де все швидко, все просто, де ти фізично постійно навантажений після роботи з Миколайовичем (Вернидубом – прим.К.К). А там у команди могло бути два-три вихідні на тиждень! Не знаю, можливо, я просто потрапив у таку команду. Я хотів сам займатися, щось додатково робити, а мені кажуть: "Діма, іди відпочивай, пообідай, гарно поспи, погуляй, а завтра буде тренування – там і працюй!".

– Ти зіграв 17 матчів, а потім казав, що тобі шкода, що іспанський період виявився недовгим. Як оцінюєш його сьогодні?

– Мені там подобалося. Я вивчив мову, зрозумів, чого від мене хочуть, познайомився з класною сімʼєю, з якою ми досі спілкуємося. Не дуже часто, але завжди можемо запитати, як справи, привітати одне одного зі святами чи якимись подіями. Не хотілося, щоб мій перший закордонний досвід виявився негативним, особливо з огляду на те, що я там пробув недовго.

– Чи перетинався з кимось, хто потім виріс у зірку? Хто з партнерів або суперників вражав?

– Мені здається, з тієї команди троє-четверо футболістів грають або грали в Ла Лізі. Зараз не пригадаю їхніх імен.

– Пилип Будківський розповідав нам, що в Європі легіонера не няньчать: або ти кращий за місцевих, або до побачення. Як було в Іспанії?

– Так і було, повністю підтверджую його слова! Їм неважливо, звідки ти приїхав і яка в тебе зарплата. Мене відсторонили від ігор і навіть деяких тренувань через відсоток жиру в організмі. Сказали, що поки не буде 10,5% – а в мене тоді було 14% – я не потраплятиму до заявки на матч!

"Васильєва в "Ягеллонії" називали Цезарем"

– Як ти зрештою опинився в “Ягеллонії”?

– Після того як я покинув Іспанію, "Ягеллонія" одразу знову вийшла на звʼязок. І цього разу все пройшло добре і швидко!

– Сезон 2016/17 – "Ягеллонія" до останнього боролася за титул і стала віцечемпіоном. Як це було зсередини та чи вірили, що можете обійти "Легію"?

– Це був для мене цікавий сезон. Була класна команда, і, звісно, ми думали про чемпіонство й хотіли його виграти. Але трохи не вистачило наприкінці. Памʼятаю заключний матч, у якому нам потрібна була перемога, але ми зіграли 2:2, відігравшись після 0:2 (з "Лехом" 4 червня 2017 року; чемпіоном стала "Легія" – прим. К.К.). Усередині команди все було приблизно посередині: не сказав би, що на нас сильно тиснули, але й байдужості не було.

– Міхал Пробєж – що за тренер? Кажуть, він дуже емоційний.

– Це людина, яка, як то кажуть, за словом у кишеню не полізе! Він строгий, емоційний, але завжди відчував, коли саме це потрібно команді. Здебільшого він був і веселим. Але коли злився, було навіть трохи страшно. Цими рисами його можна трохи порівняти з Миколайовичем. Міг і напхати, але міг потім і визнати, що був неправий.

У нас із ним залишилися нормальні стосунки. Я навіть писав йому і вітав із призначенням до збірної Польщі. Спокійно поспілкувалися.

– У складі були Пшемислав Франковський (потім "Ланс", "Галатасарай", збірна Польщі), Тарас Романчук, Костянтин Васильєв. Хто вражав найбільше? Чи було видно, що Франковський виросте до такого рівня?

– По Франковському одразу було видно, що це за футболіст. Він тоді вже мав викликатися до збірної, і про нього багато говорили. Тарас Романчук – справжній роботяга, який у центрі поля вигризав усе, що можна, і вгорі, і внизу. Ми з ним досі спілкуємося, у нас хороші стосунки.

А ось Васильєв (рекордсмен збірної Естонії за кількістю матчів – прим.К.К.) – це саме про те, що ти кажеш. Він міг здивувати. В "Ягеллонії" його називали Цезарем. Такі передачі він віддавав і такі голи забивав того сезону, що я сам був у шоці – як і вся команда!

– Польща і Україна – сусіди, але футбол інший. Яка різниця в організації, вболівальниках, ставленні до іноземців?

– Щодо ставлення до іноземців нічого особливого не скажу. Їх було багато, тому якихось незвичайних ситуацій я не помічав. А от футбольна складова, все, що стосується організації навколо команди та самої підготовки – тут уже цікаво. На стадіоні "Ягеллонії" на 25 тисяч місць майже завжди було щонайменше 20 тисяч уболівальників. І так відбувалося практично на кожному виїзді! Передматчевий ажіотаж, робота з уболівальниками, принцип залучення людей до футболу та виховання в дітей любові до "Ягеллонії" – все це було на дуже високому рівні.

"Кажу пацанам: "Все, хлопці, вже 2:0 горимо!"

– Ти повернувся в іншу "Зорю" – вже Скрипника. Чим вона відрізнялася від команди Вернидуба?

– Це два різні тренери з різними підходами до спілкування з гравцями та керівництвом, до тренувань і підготовки команди. Тому порівнювати їх, напевно, буде недоречно. Змінилося абсолютно все – від приїзду на базу до підготовки й офіційних матчів. Можливо, у Скрипника був трохи демократичніший підхід, ніж у Миколайовича.

– Дві бронзи, фінал Кубка. Що з того періоду цінуєш найбільше? Фінал Кубка досі болить?

– Я дуже ціную той колектив і сумую за ним. Це найкращий колектив за всю мою карʼєру. Я ціную всіх, хто тоді був поруч. Настільки все було круто, що я не можу сказати жодного поганого слова про когось. Попри всі проблеми, які були в команді та в кожного особисто, ми ніколи не приносили їх у роздягальню. Для мене це дуже цінно!

Що стосується фіналу, то я спокійно до нього поставився ще тоді. Фінал є фінал. Ми добре провели матч, нам трохи не вистачило, тому сильного розчарування не було.

– Група Ліги Європи з "Лестером", "Брагою" та АЕК, а потім Ліга конференцій з "Ромою" Моурінью. Що передусім згадуєш з єврокубків? Мінявся з кимось футболками?

– За футболки вже не памʼятаю (сміється), можливо, з кимось і мінявся! Найбільше запамʼяталися стадіони, футболісти, проти яких ми грали, самі команди. Була цікава ситуація, коли ми прилетіли до Рима грати проти "Роми". Тривала звичайна передматчева розминка, ми вийшли раніше за "Рому". І в якийсь момент на стадіоні почало пригасати світло, настала тиша – це "Рома" виходила зі свого тунелю. На них спрямували все світло, а вболівальники почали співати.

Потім усе засвітилося ще більше, заблищало, атмосфера просто неймовірна. І я кажу пацанам: “Все, хлопці, вже 0:2 горимо!” (сміється). Звісно, це був жарт, але матч ми, здається, програли 0:5 (сміється) (насправді в Римі “Зоря” поступилася 0:4, а вдома – 0:3 – прим. К.К.).

– Ти грав із молодшим поколінням "Зорі" – Луніним, Кочергіним та іншими. Наскільки вони відрізнялися від вашого покоління?

– Я прийшов у "Зорю" якраз тоді, коли Лунін переходив до "Реала", тому про нього нічого особливого сказати не можу. А от Кочергін, Тимчик, Михайличенко, Кабаєв – усі молоді, голодні до футболу. Вони вже тоді ні на кого особливо не зважали, були стійкими до всього, працювали, не переймалися дрібницями. У кожного були свої особисті цілі, над якими вони працювали. Я про таке дізнався вже десь у 27–28 років, та й то від них самих! (сміється).

"Дивився на Каменюку й Вернидуба і хотів теж стати капітаном"

– Чому після "Зорі" обрав "Кривбас"? Тобі вже було 32 – чи розумів ти, що це останній великий проєкт?

– Я довго не вагався. Мені зателефонував Вернидуб, і я погодився ще під час тієї самої розмови. Одразу після цього поїхав. Я не мав іншого вибору, окрім як погодитися, та й не хотів відмовлятися! На той момент я особливо про це не думав. Зараз уже можна так говорити, коли все склалося і "Кривбас" став для мене останнім клубом в УПЛ.

– Ти став капітаном. Що для тебе означала повʼязка в клубі, в якому ти не виховувався?

– Я завжди дивився на Каменюку, Вернидуба Віталіка, й хотів колись бути схожим на них, теж стати капітаном команди. Для мене це було дуже цінно. Коли це сталося, я, можливо, особливо цього не показував, але дуже пишався тим, що мені довірили повʼязку і пацани, і тренер. Для мене це була велика честь – як у "Зорі", так і в "Кривбасі".

– Бронза з Вернидубом – тим самим тренером, що й у першій "Зорі". Чи змінився він за ці роки?

– Звісно, змінився. Став ще досвідченішим тренером. Так, він трохи спокійніший, ніж був у перший період у "Зорі", але зберіг усі свої здібності та якості – і як людина, і як тренер. Він спокійно прийняв те, що футбол і технології не стоять на місці. У цьому йому допомагав Віталік (син Віталій Вернидуб, який працює асистентом батька – прим. К.К.), до якого він зумів пристосуватися, і згодом це добре працювало.

– Чому ваші шляхи з "Кривбасом" розійшлися у 2025-му? Ти хотів залишитися?

– Я провів у "Кривбасі" три роки – стільки ж, скільки тривав контракт Миколайовича. Можливо, клуб чимось був незадоволений у мені або дивився на вік – не знаю. Була розмова, під час якої мені просто сказали, що контракт продовжувати не будуть. І все. Але я точно хотів би залишитися там, без жодних питань!

"Професійний футболіст – це окремий спосіб життя"

– Фінальні питання. Найважчий суперник, якому ти будь-коли протистояв на полі?

– (сміється) Та в Європі ми грали практично з усіма дуже цікавими командами. Було цікаво проти них грати, але водночас дуже важко! Можна виділити, напевно, "Лейпциг" і "Рому". Хоча були ще "Брага", "Лестер", "Бетіс" (у 2018 році "Зоря" вибила "Брагу" в кваліфікації Ліги Європи, а потім поступилася "Лейпцигу" – 0:0 вдома і 2:3 у гостях – прим. К.К.).

– З ким на полі було найкраще взаєморозуміння?

– Звісно, хочу відзначити свого друга Віталіка Вернидуба. А так з усіма був на одній хвилі. Звичайно, не завжди все буває ідеально – траплялося й таке, що хто в ліс, хто по дрова (сміється).

– Тренер, який вплинув на тебе найбільше?

– Однозначно Юрій Миколайович Вернидуб і Віктор Анатолійович Скрипник. Кожен із них мене чогось навчив, і я цим користуюся досі.

– Найпамʼятніший гол або матч?

– Гол, напевно, "Десні" Чернігів. Один конкретний матч виділити не зможу. Звісно, не кожен матч був памʼятним, але кожен – по-своєму цікавий.

– Якби можна було змінити одне рішення в карʼєрі, що б це було?

– Я хотів би раніше зрозуміти, що означає бути професійним спортсменом не лише під час тренувань і матчів. Це щоденна робота над собою: підготовка до тренувань і після них, відновлення, харчування, сон, правильне ставлення до свого організму. Тобто усвідомити, що професійний футболіст – це не просто людина, яка приходить на тренування і грає матчі. Це цілий спосіб життя.