Пилип Будківський: "Мріяв грати за "Динамо". Але виявилося, що в мене інший шлях"

"Після 30 треба більше працювати над собою"

– Тобі 34 роки, ти капітан "Зорі", один з найкращих бомбардирів УПЛ. Чи змінюється з віком твій підхід до тренувань, харчування та відновлення?

– Скажімо так, тренувань стає трошки більше. Розумієш, що треба рухатися і не відставати від молодих футболістів, у яких більше енергії, які, може, швидше рухаються. Тому почав більше ходити в зал, раніше лягати спати, щоб краще відновлюватися. Після 30 вже треба задумуватися про те, щоб краще відновлюватися і більше працювати над собою.

– Що для тебе означає капітанська повʼязка в "Зорі"?

– По-перше, це відповідальність. За лідерські якості, за настрій команди. Якщо щось іде не так – треба підбадьорити футболістів, а якщо зовсім погано – то й дати стусана. Тому в першу чергу це бути лідером у роздягальні і поза нею, підтримувати гравців. Для мене велика честь бути капітаном у такому клубі.

– Нещодавно ти забив 60-й гол в УПЛ. Чи стежиш за такою статистикою і яку планку ставиш собі?

– Чесно – не стежу. Десь пресаташе скаже, десь уболівальники напишуть, мовляв, 60, ювілей… Але хочеться рухатися далі, поки є сили і натхнення: допомагати команді в кожній грі і забивати якомога більше. Для нападника це головне.

– А чи є індивідуальні мрії або амбіції – наприклад, стати найкращим бомбардиром сезону?

– Це завжди хочеться. Минулого сезону до цього не вистачило буквально кроку. Але якщо реалізовувати свої моменти, то, в принципі, цих цілей можна досягти. Тож для себе, звісно, хочеться, а далі все залежить від твоїх результатів на футбольному полі.

– Але зараз, після семи турів, у тебе один забитий мʼяч в УПЛ. Маєш для себе пояснення, чому знизилася результативність?

– Прямо сказати складно. Десь моментів менше, десь, може, я не так відкрився, десь передача не пішла. Ці моменти переглядаєш після гри, аналізуєш, враховуєш, чого не вистачає. І дай Боже, щоб у наступних іграх вдавалося йти з поля результативним.

– Взимку була інформація про твій можливий перехід до клубу з Казахстану. Чому не склалося і чому ти вирішив залишитися в Зорі?

– По-перше, сімʼя. Діти, школа, садок – усе тут. Вдома краще – як кажуть, добре там, де нас нема. Тому вирішив залишитися з сімʼєю. Хоча зараз діти вже почали ховатися від вибухів… Може, якби знав, що згодом так на це реагуватимуть, то й вибрав би Казахстан. Але зроблено те, що зроблено. Я не шкодую, що залишився: хочу досягти з командою тих результатів, які ми перед собою ставимо.

"Була мрія грати за "Динамо"

– Якщо повертатися до витоків: ти киянин, але вихованець "Шахтаря". Як у 14 років ти потрапив до Донецька?

– Тоді ще була ДЮФЛ. Я грав за "Відрадний”, ми поїхали на фінальну частину ДЮФЛ, там було і "Динамо". Ми посіли перше місце, "Динамо" – пʼяте чи шосте. Лисенко тоді мав набирати якраз наш вік. І він при двох командах сказав, що з "Відрадного" нікого не бере.

Повернулися ми з того турніру, був банкет для батьків. Тренер підійшов і каже: "підходили скаути "Шахтаря", цікавилися, тож якщо є бажання – можу дати номер". Дав номер, я поїхав у "Шахтар", зіграв там дві гри. Помічником директора академії тоді якраз був Патрік ван Леувен. І так сталося, що мене залишили. Залишився – і вже з кінцями.

– Здається, в голосі можна почути, що спершу мрією все ж таки було "Динамо"?

– Так, була мрія потрапити в "Динамо" і грати за "Динамо". Але виявилося, що в мене інший шлях.

– Як ти тоді поставився до варіанту з "Шахтарем"? Було страшно – ти ж, по суті, був дитиною – чи сприймав це як цікаву пригоду?

– Спочатку їхав, як у пригоду. Але коли батьки поїхали і залишився сам, усе по-новому… Тут дім, батьки, друзі, школа, а там – гуртожиток. Жили блоками, наш вік був в одному блоці. Чесно кажучи, перші тижні два я, бувало, ховався у туалеті – морально було дуже важко. Але потім адаптувався, здружився з хлопцями, і якось пішло-поїхало, стало легше.

– Хтось із тих хлопців теж побудував карʼєру? 1992 рік народження – доволі продуктивний для академії "гірників".

– Малишев, Караваєв. З нами тоді ще Маліновський навчався і грав. Олександр Нойок – він зараз грає в Казахстані. Тобто дійсно є футболісти, яких виховав "Шахтар" і які зараз грають.

– А як батьки сприйняли твій переїзд так далеко, ще й не в "Динамо"?

– Батьки з дитинства їздили на кожну мою гру, підтримували, навіть на виїзні ігри ДЮФЛ. Але тут ішлося про карʼєрний розвиток. Вони поїхали зі мною, подивилися, як там усе влаштовано, і вирішили: якщо команда цікава – то чому б і ні. Кожен мріє потрапити в якусь футбольну академію, а мій шлях випав на “Шахтар”. Тож нічого поганого вони в цьому не бачили. Звісно, сумували. Я приїжджав десь раз на півроку, потім усі адаптувалися. Як склалося – постійно в дорозі, в переїздах – так і жили.

– Ти найкращий бомбардир в історії молодіжної збірної України. Періодами був у першій команді "Шахтаря", але так і не зіграв за неї жодного офіційного матчу. Шкодуєш про це чи з віком ставишся спокійно?

– Ставлюся спокійно. Колись, дуже давно, я потрапляв до заявки – був єдиним із молодіжного складу. Потім пішов в оренду в "Маріуполь", а згодом мене на півроку покликали назад у "Шахтар". Втім, шансу не дали. Але я тренувався з видатними футболістами – Фернандіньйо, Дуглас Коста, Вілліан, Даріо Срна, Шевчук, Ракицький… Усі вони – легенди "Шахтаря", тож було приємно чогось у них навчитися.

"Ми б написали маленьку історію "Зорі"

– "Маріуполь", Микола Павлов – твої перші кроки в дорослому футболі. Що найбільше запамʼяталося з того періоду?

– Мабуть, як і всім – збори. Таких зборів ні в кого не було. І "царська тропа", і 5 по 300 метрів і 7 по 50 – це вже йшло як розминка. Але команда бігала, команда грала, команда давала результат. У кожного тренера своє ставлення і своє бачення футболу. Для мене це був гарт – і психологічний, і фізичний. На контрасті потім, у молодших тренерів, уже здавалося, що це таке, дуже легке.

– У 2013 році ти поїхав в оренду до "Севастополя". Тоді там формувалася дуже цікава команда. Що згадуєш про той кримський період?

– Згоден, команда збиралася гарна. Приходили футболісти із "Шахтаря" – Дуляй, Левандовський, Чижов, Ярошенко, ще багато хто… І дуже колоритне місце, дуже хороші вболівальники. Весь стадіон співав і до гри, і після гри, підтримував команду. Тільки позитивні емоції. Шкода, що так сталося. Зараз немає ані команди – місто окуповано. Але таких команд, таких фанатів, які там були, дуже не вистачає.

– Сезон 2015/16 у складі "Зорі" – 17 голів у всіх турнірах і фінал Кубка України. Що то була за "Зоря", на твою думку, враховуючи, що ти бачив цей клуб у різні періоди?

– Можна сказати, одна з найсильніших – побудована тоді Юрієм Вернидубом. Було багато молодих футболістів "Шахтаря": ті ж Малишев, Маліновський, Петряк, який потім перейшов у "Шахтар". Дуже надійний Шевченко у воротах, гарні захисники. Так у нас і склався колектив. Ми ще застали період, коли почалася окупація Луганська і ми переїхали в Запоріжжя. Був тяжкий час: десь пʼять-шість місяців не було заробітної плати, давали шматочками. Але команда не переставала грати, тільки показувала кращі результати, стала міцнішою, згуртувалася. Тоді багато наших гравців їздили й до національної збірної.

– Чи можеш назвати, під керівництвом якого тренера ти провів найбільше матчів у карʼєрі?

– (ненадовго замислюється). Юрій Вернидуб?

– Так, 88 матчів. Що він тобі дав як тренер?

– Характер. Усі знають, як бʼються його команди – хоч “Зоря”, хоч будь-яка інша. Тож це характер, витримка, психологія, відданість і чесність на футбольному полі.

– Чи є в тебе найпамʼятніший гол або момент у карʼєрі?

– Якогось одного найпамʼятнішого голу немає. Але перший гол в УПЛ я забив за "Маріуполь" – "Шахтарю" – це залишається назавжди, бо дебютний. А найпамʼятніший матч, мабуть – дебют "Зорі" в Лізі Європи, коли ми грали з “Феєнордом” (сезон 2014/15 – прим. К.К.). Ми програвали, зрівняли рахунок – і весь стадіон, не памʼятаю, 40 чи 50 тисяч, замовк. Трошки не пощастило: в кінці, на останніх секундах, пропустили і не пройшли. А якби пройшли в дебютному сезоні в групу, то написали б маленьку історію “Зорі” ще тоді.

"У нас легіонера носять на руках, в Європі так не роблять"

– У тебе шість матчів за збірну України, причому у Вікіпедії це виглядає так, ніби твоя карʼєра в збірній завершилася у 2016 році. Як вважаєш, чи може ще статися повернення? Нещодавно Олег Дулуб в інтервʼю дуже позитивно висловлювався саме про твій можливий виклик до збірної.

– Я від себе роблю все на футбольному полі. Якщо чогось не вистачає або не дотягую до рівня, то, звісно, не викличуть. Але якщо це станеться, я буду тільки радий допомогти збірній. Мені було б це приємно! Від себе розумію, що потрібно забивати в кожному матчі, а далі подивимося.

– Ти грав у Європі – за "Кортрейк" і "Сошо". Що тобі дав європейський футбол?

– Якщо проаналізувати – це досвід, який показує різницю: як у нас ставляться до іноземців і як там ставляться до нас. Якщо ти приїжджаєш туди і ти не сильніший, а такий самий, як місцеві, то грати не будеш. Там більше ставитимуть на своїх. А в нас, якщо приїжджає іноземець, його на руках носять, по голові гладять, усе для нього роблять. Там так не роблять.

Тому для мене це був урок на все життя: якщо їдеш у Європу, ти повинен бути кращим і показувати, що наш чемпіонат, наша країна нічим не слабші за тих, куди ти їдеш. Тоді можеш виглядати краще і будувати собі європейську карʼєру. Головне – бути ментально і психологічно готовим до цього.

– Сам ти згадуєш той період із позитивом чи з розчаруванням?

– Для себе треба брати тільки позитив. Зрозуміло, що негативу було багато. Але до кожного моменту треба ставитися позитивно – я для себе беру саме це. Те, що там зі мною відбувалося, залежало вже від мене. Якщо я там не затримався, то, мабуть, погано виглядав або ментально і психологічно не був готовий до такого ставлення і такого футболу.

– Розкажи трохи детальніше про життя у Франції. Ти жив у Монбельярі. Що це за місто, яка там атмосфера, які вболівальники? Адже "Сошо" – клуб історичний і доволі самобутній.

– Я бачив, що раніше на матчі приходило дуже багато вболівальників. Але коли я туди приїхав, у клуб зайшли іспанці, зʼявився якийсь інший вектор футболу – і вболівальники образилися, просто перестали ходити, навіть більше ходили на матчі нашої другої команди. Тож якоїсь особливої атмосфери я не відчув.

Але приємно, що після гри двох-трьох футболістів запрошують у віп-ложу, там збираються уболівальники і з тобою спілкуються, щось розповідають або питають. Думаю, в нас такого не вистачає. А саме місто – це маленьке селище, поруч великий стадіон і великий завод Peugeot, який робить машини і для Франції, і для інших країн. Запамʼяталося, що кожні пів години звідти виїжджали потяги з новими партіями машин.

– Чим займався у вільний час, враховуючи масштаби міста?

– Навколо були маленькі селища, але дуже гарно зроблені дороги. Там, де я знімав житло, був велосипед – я багато їздив, роздивлявся околиці. Купався в річці. Інколи залишався на базі – працював то в тренажерному залі, то на полі. Бо бувало сумно: сімʼя далеко, одному сумно, і час тягнеться довше. Тому шукав собі якісь справи – щось почитати, щось поробити.

– Люди на вулицях тебе впізнавали?

– Ні. Там до цього спокійно ставляться. Хіба що могли впізнавати в самому центрі міста, а в районах довкола нього – ні.

"У нас шлях у Європу закривається грошима"

– У "Сошо" ти грав разом із Максансом Лакруа. Нещодавно він у складі "Крістал Пелас" обіграв "Шахтар" у півфіналі Ліги конференцій, став володарем трофея, перейшов до "Челсі" за понад 60 мільйонів і викликається до збірної Франції. Розкажи про нього. Чи відчувався тоді його потенціал?

– Якби мені тоді сказали, що він гратиме за "Челсі" і збірну Франції – не скажу, що повірив би. Так, він був молодий хлопець, фактурний. Не скажу, що швидкий, але добре грав у боротьбі, головою.

Великий плюс у них – Євросоюз: там більше скаутів, навіть на матчі другого дивізіону Франції приїжджають і дивляться футболістів. Провів гарний сезон – їдеш далі. А в нас зараз такий період, що за футболом стежать менше, бо рівень упав.

До того ж у нас починають платити великі зарплати, балувати гравців і не відпускають футболістів, навіть якщо є гарні пропозиції. На цьому все і закривається: шлях у Європу закривається грошима.

– А чи помічав ти різницю в ставленні самих гравців? Наприклад, що Лакруа чи інші – більш професійні, а в Україні більше нехлюйства, самовпевненості чи байдужості з боку хлопців?

– Якби в нас у кожній команді була така база… Точніше, умови для роботи… Не скажу, що в них була велика база: ми приїжджали на стадіон, а там тренажерний зал, їдальня, велика роздягальня, відновлення, сауна, джакузі – усе на стадіоні. Якби в нас так усе було, думаю, і професіоналів у нас було б більше. Там ти перед тренуванням і після нього – все на місці, нікуди не треба їхати.

А в нас потренувався, поїхав додому, потім треба в зал, а там обстріл або щось не працює… Тому в цьому плані нам не вистачає і професіоналізму, і просто інфраструктури для футбольних клубів.

– Хтось із гравців тоді найбільше вражав?

– Тоді в "Сошо" був голкіпер, який зараз грає за збірну Гани – Аті-Зігі (виступає за швейцарський "Санкт-Галлен" – прим. К.К.). Він і на чемпіонаті світу був. Ну і Лакруа. Таких було три-чотири футболісти.

– Твоїм конкурентом був Демірович – зараз він грає за "Штутгарт" і забиває по 12-15 голів за сезон у Бундеслізі, а нещодавно відзначився хеттриком у воротах “Вікінга” в матчі Ліги чемпіонів.

– Так, був Демірович. Боснієць є боснієць – як усі балканці, упертий, нахабний. Міг пас не віддати. Але це дало плоди. Не скажу, що він тоді чимось аж так вирізнявся, але зараз грає, забиває – і добре.

– Чи збереглися контакти з кимось із клубу? Стежиш за "Сошо" чи це вже в минулому?

– З тим же Лакруа – привітав його, коли вони виграли, перекинулися парою слів. З голкіпером теж переписувався. Є пару футболістів. А за клубом – якщо бачу в Лайвскорі, що вони грають, заходжу, дивлюся, в якій лізі вони зараз, як рухаються. Все одно цікаво. Думаю, будь-якому футболісту цікаво, що відбувається там, де він грав.

"З Полісся пішов, бо сказали, що я неліквідний футболіст"

– Якщо згадувати далі – був період у "Десні". Я нещодавно брав інтервʼю в Андрія Тотовицького – він дуже тепло згадував ту команду, той колектив і співпрацю з Олександром Рябоконем. Я так розумію, у більшості тих, хто там грав, такі спогади?

– Так, приємні спогади. Починаючи з міста і закінчуючи вболівальниками – у нас було все для розвитку. Невеличка інфраструктура, така міні-база на стадіоні, прямо біля футбольного поля. Підібрався гарний колектив, і нам трохи не вистачило в кінці. Ми зіграли із “Зорею” 1:1 (в останньому турі сезону 2019/20 – прим. К.К.), а якби перемогли, то потрапили б одразу в групу Ліги Європи. А так вийшли в кваліфікацію на “Вольфсбург” – один матч, ще й тоді був коронавірус, тож дебют у нас вийшов важким. Але скажу так: якби ми не втрачали очки в тих іграх, де не повинні були, і виступили як треба, то, думаю, вийшли б у групу. А колектив був гарний, підібраний – і під гарним керівництвом.

Читайте також: Завершення кар'єри, "Шахтар" і пропозиції з Європи: інтерв'ю Андрія Тотовицького

– Далі ти опинився у "Поліссі", коли команда ще була в Першій лізі. Чому тоді погодився на цей варіант ? Тоді це була ставка на цікавий проєкт?

– Не скажу, що я знав, що там усе так розвиватиметься, хоча так казали. Для мене був нонсенс, що, коли закінчився контракт із "Десною", в мене не було жодного варіанту з УПЛ. Були варіанти з Індонезії, з Кореї.

І тоді набрали з "Полісся", я поговорив із Калитвинцевим. Дуже добре поговорили. Він каже: "ти грав із Владом, моїм сином, він про тебе гарно відгукувався, тож я тебе вже знаю і хотів би попрацювати разом". Я поставився до цього позитивно і поїхав. Потім почалося повномасштабне вторгнення, і це трохи вибило команду, але згодом ми повернулися, виграли Першу лігу і піднялися в УПЛ.

– Влітку 2024-го ти був одним із лідерів уже амбітної команди, але з тобою попрощалися. Як ти про це дізнався і які були перші емоції? Це був шок чи ти щось відчував напередодні, можливо, щось чув?

– Для мене це було велике розчарування, бо я цього не очікував. Ми не пройшли в Лізі конференцій словенську "Олімпію" – це був наш єврокубковий дебют. Повернулися, готувалися, грали товариські матчі, все було нормально.

І одного разу приїжджаю на сніданок, у нас мала бути теорія – і мені телефонує віце-президент Тесля. Каже, що треба приїхати в клуб. Я кажу: "Зараз же теорія, тренування…". А він: "Більше не треба". Добре, поїхали.

Відбулася дуже дивна розмова. Він каже: "Зараз зайдемо до президента, поговоримо – всі вже все розуміють, тому будемо з вами прощатися, давайте вирішимо, як ми це зробимо". Я кажу: "Добре, давайте поговоримо всі разом і поставимо всі крапки". Бо якщо вже вирішили, то нікуди не дінешся. Ми сиділи годину-півтори, а потім кажуть: "Розмови не буде, все вирішено, дякуємо, їдьте на базу, збирайте речі – переводьтеся в "Полісся-2".

Ну, добре. Почали тренуватися з "Поліссям-2" – збирали в залі, потім обовʼязково треба було вийти на поле. День за днем – і зрештою ми вдарили по руках, що розірвемо контракт. Віце-президент тоді вирішив за всіх – разом із тодішнім тренером Ашуром. Ну, як є, так є. Сказали, що я неліквідний футболіст, бо мене не можна далі продати. Так прямо і сказали.

– Тобто, по суті, тодішні тренер і віце-президент самі так вчинили?

– Я вважаю, що так. А президента просто поставили перед фактом, сказали, що так треба. Думаю, він довіряв і тренеру, і віце-президенту. Але в мене на душі було дуже сумно. Я дуже хотів рухатися далі з "Поліссям". І не скажу, що якось випадав або виглядав гірше за тих футболістів, які тоді були на моїй позиції.

"Після 20 клацнеш пальцем – і вже 30"

– Знаєш або, знову ж таки, вгадаєш, у ворота якої команди в тебе найбільше забитих голів? Підкажу: таких команд три.

– "Ворскла"?

– Так, а ще "Динамо" і "Рух". Але мене тут передусім цікавить "Динамо". Це щось особисте чи випадковість?

– Та яке там особисте. Завжди виходиш на таку команду – лідер чемпіонату, чемпіон України, команда з імʼям – і хочеш показати, на що ти здатен. Не те щоб якесь особливе налаштування, принциповості немає. Як кажуть, зірочки зійшлися в ці дні – так і вийшло.

– Найнезручніший захисник, проти якого ти будь-коли грав?

– По молодості, коли тільки починалася карʼєра, це були такі захисники, як Ракицький, Кучер. А зараз, з віком, покоління змінилося. Один із таких – Сарапій. І з "Динамо" – Тіаре: дуже сильний і в повітрі, і в єдиноборствах, у нього гарний потенціал. Загалом в Україні багато захисників, проти яких дуже неприємно грати: вони грають чіпко, грубувато і знають, коли це треба робити. Але з часом і ти знаєш, як поводитися на футбольному полі.

– Якби ти міг дати одну пораду собі 18-річному, ще в академії “Шахтаря”, що б це було?

– Мабуть, більше працювати. Більше працювати та не звертати уваги на всі ці заманухи, мовляв, треба трохи відпочити… Це ти тільки з часом розумієш, що час іде. Тоді казали: та в тебе ще вся карʼєра попереду. А потім кажуть: після 20 клацнеш пальцем – і вже 30. Так і сталося.

Після 30 ти розумієш, що починаєш більше працювати, більше відновлюватися, щоб краще себе почувати. А починати це робити треба у 18. Чим раніше почнеш працювати над собою, тим кращим станеш – і можеш рухатися далі, в європейські чемпіонати. А там уже, як карта ляже. Але все починається з тебе самого.