Коментатор Кирило Круторогов в авторській колонці на Sport RBC.UA підбиває підсумки першого циклу Андреа Мальдери: шість матчів, сім очок, три забиті м'ячі – і п'ять висновків, які варто зробити, перш ніж думати про відбір до Євро-2028.
Перемога над Грузією в Кошице завдяки голу Данила Сікана на першій хвилині дозволила зберегти місце в дивізіоні B. Головний підсумок осені: збірна України була далекою від завдання-максимум, а про збереження прописки ніхто думати й не збирався. Дві перемоги, нічия і три поразки, сім очок, 3:6 за різницею м'ячів і третє місце. Позаду лише Грузія, яка за шість матчів не забила жодного голу. Попереду – Північна Ірландія з 12 очками та Угорщина з 11.
Найважливіший висновок – не тактичний, а психологічний. Нам треба зменшити очікування і приборкати апетити. Ця осінь показала, що збірна України – абсолютно середня команда на тлі Угорщини, Північної Ірландії та Грузії. Не фаворит групи, який "недобрав", а саме середняк, який двічі програв Північній Ірландії та вдома поступився Угорщині.
Нам дуже хочеться вірити, що ми ближче до Бельгії чи Хорватії, ніж до Грузії. Таблиця каже інше. І поки ми цього не визнаємо, кожен наступний цикл виходитиме однаково: великими сподіваннями на старті й роздратуванням на фініші. Чесна самооцінка – не капітуляція, а точка відліку. Рухатися вгору потрібно, важливо, але пошук шляхів усе ще триває. І поки що, скоріше, ми далекі від знахідки потрібного.
Найважче пояснити причини. Формально все виглядає непогано: чимало наших гравців виступають у Європі, в тому числі в сильних чемпіонатах. Але давайте дивитися чесніше. У більшості з них немає переконливого сезону. Хтось сидить на лавці, хтось грає епізодично, хтось опустився з командою у другий дивізіон. Артема Довбика викликали до збірної після того, як за шість останніх турів Серії А він провів на полі лише 14 хвилин.
Роман Яремчук у "Олімпіакосі" опинився поза заявкою на єврокубки і лише травма конкурента повернула його туди, але не до стабільної ігрової практики. А саме вони – наша нещодавня головна рушійна сила. Мінус травмовані Зінченко, Малиновський, Циганков та Зубков. І це не пошук виправдань. Він не потрібен. Потрібні нові лідери, нові ключові гравці на полі. А поки що їх не помітно.
Бо поки є дилема – раз немає впевненого виступу в клубі, то немає і прогресу. А раз немає прогресу, то немає і того позитивного впливу на збірну, на який ми розраховуємо, коли читаємо назви клубів у списку викликаних. Легіонерський статус сам собою не грає. Важлива ігрова практика, а з нею в більшості наших виконавців зараз біда.
Найбільше, мабуть, розчарувала результативність: три голи за шість матчів. Два з них забив Сікан, ще один – Яремчук. Але звідки взятися голам, якщо подивитися, з чого складається наш футбольний ґрунт? Більш ніж у половині матчів УПЛ цього сезону забивають менше трьох голів, у середньому (здається) – 2,37 за гру. У десятому турі чотири матчі з восьми завершилися з рахунком 0:0. Тотал менше 2,5 в нашому чемпіонаті – не виняток, а норма.
Додайте до цього посередню результативність наших виконавців у Європі – і відповідь очевидна. Збірна не може забивати більше, ніж забивають її гравці в клубах. Вона лише відображає те, що відбувається в УПЛ і в українському легіоні. Тож дорікати Мальдері за те, що його команда мало забиває, можна. Але не він корінь проблеми. Втім, і цей текст – не його адвокатування.
А тепер найцікавіше. Північна Ірландія забила за шість матчів лише шість м'ячів, три з яких – нам у Трнаві. Тобто в п'яти інших іграх вона забивала не більше одного. І це не завадило їй виграти групу та вийти до дивізіону A. Секрет простий: один пропущений гол за весь турнір. Команда, яка не забиває багато, але не пропускає – виграє. Угорщина, до речі, теж забила лише шість. У всій групі за 12 матчів – 15 голів.
Тож, можливо, з італійським тренером, у якого катеначчо нібито в крові, нам слід нарешті забути, що ми "європейська Бразилія" чи "східноєвропейська Іспанія"? Бо це взагалі не так! Можливо, нам слід пошукати наші справжні сильні сторони? Зробити ставку на фізичну підготовку, оборону та контратаки. Навчитися терпіти та чекати. Як би непривабливо це не звучало.
Перемога над Грузією, до речі, виглядала саме так: ранній гол, суперник із м'ячем і вісьмома кутовими до перерви, а в нас – гострі контратаки та надійний воротар. Мабуть, це і є наше обличчя? А тікі-таку, домінування та проатакувальний футбол краще залишити для тих, хто дійсно це вміє. Принаймні поки що.
Окреме питання – кадровий менеджмент Мальдери… Іван Варфоломєєв, Владислав Ванат та Олександр Андрієвський. За листопадовий збір – жодної хвилини. На матч у Белфасті вони не вийшли, а на гру з Грузією взагалі не потрапили до заявки з 23 футболістів. Тренер має право на будь-який вибір, з цим ніхто не сперечається. Але тоді виникає логічне запитання: навіщо було висмикувати гравців із клубів, а заразом позбавляти можливості перепочити під час паузи, якщо на них не розраховували?
Ще восени Мальдера говорив, що двері до збірної відкриті для кожного. Але відчинені двері – це ще й відповідальність. Гравець, який їде на збір і не отримує жодного шансу, повертається до клубу без практики, без мотивації і з відчуттям, що його викликали "для кількості". Це не допомагає ні йому, ні збірній. Тож, навіщо?
Попереду відбір до Євро-2028, і почнеться він не з чистого аркуша, а з тим досвідом, який ми здобули цієї осені. Цей досвід підказує: ми не гранд і не мусимо ним прикидатися. Ми маємо бути міцним, неприємним, організованим суперником, з яким нікому не хочеться грати. Командою, яка вміє терпіти, рідко помиляється і карає за чужі помилки. Але чомусь ми ніколи не можемо бути такими. Ми ті, хто дує щоки, на щось зазіхає, а потім каже: "упс…".