Анатолій Дем'яненко: "Футбол не стоїть на місці, він іде вперед, як і життя"

Шлях Анатолія Дем’яненка у футболі розпочався ще в школі "Дніпра-75", а продовжився в київському "Динамо", де він став одним із лідерів команди, капітаном та одним із найвідоміших українських футболістів свого покоління. Він грав за збірну СРСР на трьох чемпіонатах світу, вигравав Кубок володарів Кубків, у 1985 році був визнаний найкращим футболістом Радянського Союзу.

Після завершення ігрової кар’єри Дем’яненко залишився у футболі вже як тренер. Очолював київське "Динамо", працював в Україні та за кордоном, а з "Насафом" виграв Кубок АФК. У нашій розмові Анатолій Васильович згадує перші кроки у футболі, Валерія Лобановського та його уроки, дружбу з Ігорем Бєлановим, перемогу над "Атлетико" у фіналі Кубка володарів Кубків, чемпіонати світу та фінал Євро-1988. Говоримо також про закордонний досвід, тренерську роботу і можливе повернення на тренерський місток.

А наприкінці – про те, що залишається, коли за плечима вже велика футбольна кар’єра. Для Дем’яненка відповідь проста: здоров’я та вдячність за пройдений шлях. "Думаю, що я пройшов цікавий шлях — і життєвий, і футбольний. Не кожному випадає пройти такий шлях", – говорить він.

"Тобі треба рости як футболісту. І давай, не бійся"

– Коли ви зрозуміли, що футбол може стати вашою професією та справою вашого життя?

– Коли я вже грав у "Дніпрі-75" у школі. Потім все було в моїй кар’єрі поступово: спочатку опинився в юнацькій команді, потім дубль "Дніпра", згодом основа "Дніпра" – і, нарешті, київське "Динамо".

– Першою вашою дорослою командою був "Дніпро". Ви провели там лише половину сезону, після чого опинилися в київському "Динамо". Наскільки складним для 19-річного футболіста був цей перехід?

– Звичайно, складно було, тому що я тільки почав грати в "Дніпрі". А у київському "Динамо" всі зірки були, футболісти з іменами – хороша команда,. Тому все ж таки боязно було.

– Але, як говорять, "вовків боятися – у ліс не ходити", так?

– Так, але все одно… Я у 19 років у "Дніпрі" лише почав грати, мені організували там службу в армії, але потім усе закрутилося – і я перейшов до "Динамо".

– У 1978 році, після турніру "Переправа", ви спочатку погодилися на перехід у "Динамо", а потім відкликали свою заяву. Це якраз через ваші побоювання зіркового складу динамівців?

– Саме так. У "Динамо" був дуже хороший склад, що не ім’я – то зірка. А я тільки почав грати у 19 років, тож сумніви були великими.

– Після переходу до "Динамо" ви практично одразу потрапили до основного складу. Яким був ваш перший день у команді та перше знайомство з Валерієм Васильовичем Лобановським?

– Та як сказати… Хороше знайомство. Валерій Васильович, пам’ятаю, сказав: "Тобі треба рости як футболісту. Ми бачимо в тобі потенціал. І давай, не бійся".

– Лобановський перекваліфікував вас, правоногого футболіста, на лівого захисника. Пам’ятаєте момент, коли він уперше пояснив вам, якою бачить вашу нову роль на полі?

– Звичайно, пам’ятаю. Він запитав у мене: "А ти зможеш зіграти лівого захисника?" Ну, я кажу: "А чому не зможу? Зможу, звичайно". Він говорить: "Слухай уважно: ти чергуй – один раз у середину, один раз у край. З лівої подаси?". Я кажу: "Подам". Він мені: "Зайшов у середину – або обігрався, або пробив".

Тобто Валерій Васильович уже тоді розумів та бачив тенденції гри, що лівоногі футболісти будуть діяти справа, а правоногі – зліва. Тобто, те, що ми бачимо зараз у футболі. А тоді це було дивиною…

– А коли Валерій Васильович запитував: "Можеш зіграти?", допускався варіант відповіді: "Ні, не можу"?

– Тоді ми не думали про таке. Він запитав, я відповів, що, звісно, зіграю. А що? Ще в юнацькому віці я грав і на позиції нападника, і на позиції півзахисника… Тому чого боятися? Треба просто грати. Він мені сказав: «У тебе потенціал дуже великий, тобі треба його розкрити. Зіграєш?». Відповів: «Зіграю» — і все. Так і пішло.

– Лобановський був тренером, який вимагав від футболістів дуже багато. Що з його вимог сьогодні ви вважаєте найціннішим для себе — як для футболіста і як для тренера?

– По-перше, треба не боятися грати у футбол, але дотримуватися тактики, плану на гру. Тоді він ще казав: "Є план на гру, треба його виконувати, і тоді все буде добре". Але в цій тактиці, у цьому плані на гру має проявлятися твоя індивідуальна майстерність. Якщо опинився саме в тій позиції – обігруй, не бійся, йди вперед.

1985 рік: капітан "Динамо" та найкращий футболіст СРСР

– У 1985 році вас визнали найкращим футболістом СРСР. Для захисника це було особливо престижне визнання. Чи можете сказати, що той сезон став дійсно найкращим у вашій кар'єрі?

– Так. Я думаю, що так, тому що в мене все виходило. Знаєте, коли футболіст ловить кураж, усе виходить. У тому сезоні я забив вісім м’ячів у чемпіонаті Радянського Союзу, виступаючи на позиції захисника, уявляєте? Не скажу, що було просто, але, звичайно, дуже приємно – у мене дійсно багато чого виходило в тому сезоні.

– У тому ж році вас обрали капітаном "Динамо". Пам’ятаєте, як саме відбувалося голосування?

– Так, було організоване таємне голосування на зборах. Кожному дали папірець, на якому потрібно було написати три прізвища. За перше місце нараховувалося три очки, за друге — два, за третє – одне. Потім усі голоси підрахували.

– Також у вас була дуже близька дружба з Ігорем Бєлановим. Лобановський навіть доручив вам допомагати йому адаптуватися в команді. Яким ви пам’ятаєте Бєланова в ті роки, ще до того, як він завоював "Золотий м’яч"?

– Спочатку, як тільки приїхав, то Ігор трохи соромився. Він любив Одесу, хотів піти. І Лобановський дав мені завдання: "Толя, ти, як капітан команди, повинен його, так сказати, під крило взяти. Десь кудись ідете — беріть його, щоб він не відчував віддаленості від колективу".

Пам’ятаю, їздили якось під Бровари на конях кататися, у ресторан сім’ями ходили… Не тільки я, а й Безсонов, Баль також ним опікувалися. Якщо збиралися кудись, казали йому: "Бери дружину, дочку — і поїхали з нами". І ось так поступово Ігор адаптувався в "Динамо" та Києві загалом.

"Нам, як ніколи, треба виграти, тому що люди чекають якогось позитиву"

– Перемога над "Атлетико" у фіналі Кубка володарів Кубків стала одним із головних моментів в історії "Динамо". Що ви найкраще пам’ятаєте з того дня: роздягальню, слова Лобановського, сам матч чи святкування після гри?

– Там було все в комплексі. До того ж, як ви пам’ятаєте, ця гра відбувалася за тиждень після трагедії на Чорнобильській АЕС. Ми з Києва виїхали одразу після вибуху на реакторі, оскільки в нас була ще запланована гра зі "Спартаком" у москві. Але про справжні масштаби трагедії не знали – лише те, що сталося щось серйозне, можна сказати, знали про все лише поверхово. Це ж Радянський Союз, самі розумієте, яка секретність була…

Коли приїхали туди, звичайно, нас зустрічали багато журналістів, телевізійників, нам казали, що повертатися взагалі не можна, що сталася дуже велика трагедія.

Ну, і, звичайно, уже перед самою грою Лобановський казав: "Нам, як ніколи, треба виграти, показати свою гру та здобути перемогу, тому що люди чекають якогось позитиву". Ну, а після гри, звичайно, уже були привітання та все інше.

– Загалом за свою кар’єру ви забили 30 голів у клубному чемпіонаті, шість м’ячів у складі збірної СРСР. Чи є гол, який для вас особливо важливий?

– Перше, що приходить у голову – у фіналі Кубка СРСР із "Шахтарем" у 1985 році, коли грали в Москві. Початок другого тайму, рахунок 0:0, арбітр призначає штрафний удар. Я загалом штрафні не пробивав, а тут, напевно, якась чуйка була. Попросив: "Хлопці, дайте хоч раз пробити". Фінал Кубка СРСР, як ніяк… Підійшов – і забив.

Через дві хвилини рахунок подвоїв Блохін, "гірники" відіграли один м’яч, але перемогу й трофей ми не впустили. Загалом же, знаєте, багато таких цікавих моментів, і кожен забитий м’яч був важливим – тим паче, для захисника.

Чемпіонати світу та відчуття недомовленості

– За збірну СРСР ви провели 80 матчів та взяли участь у трьох чемпіонатах світу – 1982, 1986 та 1990 років. Який із цих турнірів залишив у вас найсильніші спогади?

– За два роки до ЧС-1982 я став чемпіоном Європи у складі молодіжної збірної, і от рахував потім, що сім гравців із тієї чемпіонської команди поїхали на Мундіаль до Іспанії – це дуже пристойний показник. Тому ЧС-1982 запам’ятався емоціями, оскільки він був першим для мене.

ЧС-1986 залишив двоякі враження. У нас була дуже сильна команда, якій цілком до снаги було поборотися за медалі та, власне, Кубок світу. Команда була на ходу, дуже пристойно виглядала, усі нас боялися. Але відчуття недомовленості після того чемпіонату залишилося, ми не мали зупинятися на стадії 1/8 фіналу.

– Через два роки, у 1988-му, ви дісталися фіналу чемпіонату Європи, де поступилися Нідерландам. Відчували, що звання чемпіонів Європи ось тут, близько, на відстані витягнутої руки?

– Ну, знаєте як… Звичайно, могли перемагати голландців у фіналі, тим паче, у групі обіграли їх. Але варто наголосити, що команда в них була дуже пристойна – ван Бастен, Гулліт, Райкаард, Куман тощо. На жаль, це футбол, і часом він буває дуже жорстоким (посміхається – прим. Ю.Г.).

– Ви багато років були капітаном "Динамо". Чи відрізнялася роль капітана в клубі від ролі капітана у збірній СРСР?

– Так, звичайно відрізнялася. У клубі ти знаєш, хто з партнерів чим живе, чим дихає, який характер у кожного, а у збірній такого немає. Якщо в "Динамо" я міг нагримати, "напхати" комусь, то у збірній треба було бути обережнішим – ще нагримаєш на нього, а він після цього не буде взагалі грати…

– Після завершення основного періоду кар'єри в "Динамо" ви виступали за "Магдебург" у Німеччині та "Відзев" у Польщі. Що найбільше відрізняло футбол за кордоном від того, до чого ви звикли в Радянському Союзі?

– У Німеччині, зрозуміло, на першому місці була дисципліна, плюс у них був більш атлетичний футбол. У Польщі був інший футбол – більше невимушений, розкутий. Самі розумієте, рівень футболу в Німеччині та Польщі не можна було порівнювати на той момент…

Це зараз уже ці країни підтягуються, рівень команд зростає, а раніше було зрозуміло: Німеччина – це Німеччина. При цьому я також відзначу, що й рівень чемпіонату Радянського Союзу теж був доволі високий, думаю, до топ-четвірки Європи ми точно входили.

– А ви не шкодуєте, що не поїхали грати в Західну Європу раніше?

– Звичайно, хотілося би там пограти довше. І були запрошення. Але з Радянського Союзу нас не випускали, ви ж самі розумієте.

– Коли ви вперше опинилися в іноземній роздягальні, що вас найбільше здивувало: ставлення до футболу, побут, зарплати, тренувальний процес, можливо, спілкування між футболістами?

– Просто вони були такі розкуті. Сміються, жартують, причому незалежно від того – до гри чи після. Якщо програли, то не роблять трагедії з цього. "Сьогодні програли – значить, завтра виграємо" – жили та грали за таким принципом.

Від футболіста до тренера

– Перейдемо до вашої тренерської кар’єри. Ви повісили бутси на цвях і практично одразу перейшли до тренерської роботи. Складно було психологічно змінити роль футболіста на роль тренера?

– Звичайно, важкувато було. Тут треба підлаштовуватися. Тренерство – це зовсім інше. Яким би ти не був гравцем, потрібно забувати про це, і доводити все уже в новому амплуа. Уже після завершення кар’єри, увійшовши до тренерського штабу "Динамо", пройшов тренерські курси, відвідував лекції, які нам проводили провідні тренери.

Але, розумієте, я грав у збірній СРСР під керівництвом провідних тренерів – Валерія Лобановського, Едуарда Малафєєва, Нодара Ахалкаці, Костянтина Бєскова. Уявляєте? Це найкращі радянські тренери, і, звичайно, робота з ними не пройшла безслідно для мене, і все, що вони казали, відкладалося в голові.

– Ви багато років працювали асистентом у тренерському штабі Валерія Васильовича. Чи допоміг цей досвід зрозуміти вам, яким тренером ви хочете бути самі?

– Звичайно. Як на мене, потрібно щоб був і батіг, і пряник. Десь похвалити треба гравця обов’язково, щоб він відчував, що він молодець, підбадьорився. Якщо ж неправильно зіграв, то також потрібно обов’язково казати в очі про помилку, щоб гравець прагнув вдосконалюватися та розвиватися.

– У 2005 році ви стали головним тренером "Динамо". Які емоції тоді переважали: гордість, відповідальність чи хвилювання?

– Звичайно, відповідальність. Дуже велику відповідальність. Тому що це "Динамо" (Київ), а цей клуб не може грати погано. "Динамо" завжди було в Радянському Союзі, а потім і в Україні на перших ролях. Тож, звичайно, відчував велику відповідальність – і за гру, і за результат.

– За два роки під вашим керівництвом "Динамо" виграло чемпіонат, два Кубки та два Суперкубки України. Який із цих трофеїв для вас особливо дорогий саме як для тренера?

– Не хочу розділяти трофеї за важливістю, адже кожен із них по-своєму особливий. Успішним для мене виявився 2007 рік, коли "Динамо" під моїм керівництвом виграло требл – стало чемпіоном України, а також володарем Кубка та Суперкубка країни. Виграти три найважливіші вітчизняні трофеї протягом року – це дорогого варте.

– Після "Динамо" ви також працювали в "Нефтчі", із "Насафом" виграли Кубок АФК. Що дав вам цей закордонний тренерський досвід та чому навчив?

– Про Баку не хочу говорити та згадувати, адже там була не дуже здорова атмосфера. А ось про "Насаф" можу розповідати дуже довго. У першу чергу хотілося би подякувати президенту клубу, з яким ми виграли Кубок АФК – це аналог європейської Ліги Європи.

Але, коли я тільки приїхав до Карші, дивлюся – гравці ніби й технічні, але якась боязнь присутня. Питаю: "А чого ти боїшся? Якщо є можливість, іди, обігруй, не бійся, що втратиш м’яч. Це не критично – до наших воріт 70-80 метрів, партнери підстрахують". І ось так я їх розкрив. Загалом у "Насафі" був хороший колектив, і команда хороша була, і керівництво.

Мені там дуже подобалося, там було дуже добре. І дуже радий, що вдалося першим завоювати для Карші та для всього Узбекистану клубний трофей.

– А загалом чим вам запам’ятався Узбекистан – футболом, людьми, атмосферою?

– І футболом, і людьми. Мені пощастило, що керівництво буквально жило клубом, і керівництво міста дуже допомагало. Мер міста взагалі був фанатом київського "Динамо". Він завжди любив зі мною поговорити – часто приїжджав до мене й ми довго могли сидіти й розмовляти.

Також президент клубу – Алішер Саідаббасович Султанов, як зараз пам’ятаю – сучасний, прогресивний, завжди цікавився справами команди. Вважаю, що "Насаф" досяг тоді результату, тому що всі в клубі, в тому числі й я, відчували довіру й підтримку.

Ніколи не кажи "ніколи"

– Вашим поки останнім клубом у тренерській кар’єрі була словацька "Нітра", яку ви залишили в квітні 2020 року, і з того часу перебуваєте поза професійним футболом. Чи є шанс побачити вас ще головним тренером – в Україні чи за кордоном?

– У житті все буває. Ніколи не кажи "ніколи"… Тим паче, в мене є диплом УЄФА категорії "А", я його нещодавно продовжив. Головне, щоб нормальна пропозиція була, щоб не мучитися з командою, щоб стояли якісь завдання.

Коли просто так працюєш – то нецікаво, знижуєш і до себе вимоги, і до гравців. А коли поставлена ціль – це вже зовсім інше. Ти і гравців заводиш, і себе заводиш – тобто, тільки вперед. Як свого часу казав Валерій Лобановський, "футбол не стоїть на місці, він іде вперед, як і життя". У цьому я повністю солідарний із ним.

– Анатолію Васильовичу, і заключне запитання. Ви пройшли шлях від молодого футболіста "Дніпра" до капітана великого "Динамо", гравця збірної СРСР, тренера київського "Динамо" та переможця престижного клубного турніру з "Насафом". Коли сьогодні озираєтеся на свою кар’єру, чого вам найбільше хочеться побажати собі молодому? І чи є щось, що ви зробили би інакше?

– Такого, що зробив би інакше, – немає. Будучи гравцем, я тренувався та грав у одній із найкращих команд СРСР та Європи. Ставши тренером, домігся успіху з різними командами як на Батьківщині, так і за кордоном.

Загалом, озираючись назад, можу сказати, що найголовніше по життю – це здоров’я. Тому хочу побажати кожному футболісту й кожній людині здоров’я. Буде здоров’я – значить, буде все інше. Думаю, що я пройшов цікавий шлях – і життєвий, і футбольний. Не кожному випадає пройти такий шлях.

Юрій Громов, спеціально для Sport RBC.UA