Віктор Хлус: "Якби не зустрів Лобановського, можливо, з мене й не вийшло би такого футболіста"

Віктор Хлус – один із тих футболістів, чия кар’єра нерозривно пов’язана з цілою футбольною епохою. Уродженець невеличкого містечка Новгорода-Сіверського, він пройшов шлях від "Рефрижератора" з Фастова та "Буковини" до київського "Динамо" Валерія Лобановського, ставши чемпіоном та володарем Кубка СРСР.

У його футбольній біографії були великі єврокубкові матчі, вимогливі тренування Лобановського, травми, які зрештою змінили його кар’єру, "Чорноморець", "Гурія", десять років життя та футболу у Швеції. Після завершення виступів Віктор Хлус не залишив футбол: працював із юними гравцями, організовував дитячі турніри, а сьогодні очолює Асоціацію ветеранів футболу Києва.

Від першої зустрічі з Лобановським до сьогоднішніх матчів ветеранів – в інтерв’ю Віктор Іванович згадує найважливіші етапи свого футбольного шляху, людей, які вплинули на його кар’єру, та уроки, які залишилися з ним на все життя.

Від Новгорода-Сіверського до "Динамо"

– Ви родом із Новгорода-Сіверського, де спочатку навіть не було футбольної секції. Як хлопчик із невеликого міста взагалі прийшов до футболу і зрозумів, що хоче пов’язати з ним життя?

– Як і будь-який хлопчисько, ми всі мріяли, бігали, грали. Футбол завжди був спортом номер один. У Новгороді-Сіверському я навчався у школі-інтернаті, і вже у п’ятому класі грав за збірну школи разом із десятикласниками. Мене залучали до команди старших, тому що я вже був готовий грати з хлопцями, які були значно старшими за мене.

Після восьмого класу я переїхав до Чернівців і вступив до технікуму залізничного транспорту. Саме там зустрів свого першого серйозного футбольного тренера – Михайла Ігнатовича Мельника. У той час у місті була команда "Буковина", і я почав грати за неї у першості України серед юнаків. Ось так і розпочалося моє футбольне життя.

– Що змінилося у вашому житті після переїзду з Новгорода-Сіверського до Чернівців?

– Новгород-Сіверський – невелике місто, а школа-інтернат була для мене цілим світом. Там були різні спортивні секції. Я, наприклад, займався легкою атлетикою, брав участь у змаганнях. Але футбол поступово став головним захопленням. У Чернівцях же з’явилося вже зовсім інше футбольне середовище. Там були тренер, команда, змагання. Я зрозумів, що можу розвиватися саме у футболі.

– Згодом ви грали за "Рефрижератор" із Фастова. Як опинилися там?

– Після закінчення технікуму в Чернівцях мене за розподілом направили на Київську залізницю. Коли приїхав до Києва, попросив перевести мене до Фастова. Мене без проблем перевели, і я почав грати за "Рефрижератор", який виступав у першості України серед аматорів.

– А потім ви повернулися до "Буковини". Досить швидко вам вдалося привернути увагу клубів вищої ліги. Пам’ятаєте момент, коли вперше зрозуміли, що у вас справді може вийти велика футбольна кар’єра?

– Коли я переїхав до Фастова, "Буковина" спочатку не дуже цікавилася моїм поверненням. Але у Фастові я почав багато забивати. Коли ж "Буковину" очолив Абрам Лерман, він повернув мене до Чернівців.

Я проходив із "Буковиною" збори, і вже тоді почали приїжджати люди, які хотіли мене забрати – зокрема, з нікопольського "Колоса" та дніпропетровського "Дніпра". Але буквально через два-три місяці мною вже зацікавилися у Києві. Щоправда, сезон я дограв у "Буковині", а вже перед наступним переїхав до Києва, де почав виступати за дубль "Динамо".

Лобановський, який змінив футбол

– У "Динамо" ви опинилися 1980 року. Яким був ваш перший день у команді та перше знайомство з Валерієм Васильовичем Лобановським?

– Коли я приїхав із Чернівців, разом із начальником команди "Буковина" вирушив на базу "Динамо". У ті часи не можна було просто приїхати самому – потрібно було обов’язково їхати з одним із представників команди.

Ми вийшли з вокзалу й дорогою зустріли Валерія Васильовича Лобановського. Зупинилися, і наша розмова почалася прямо там, на вулиці. Для мене це було щось неймовірне. Переді мною стояв сам Лобановський! Він запитував, як у мене справи, де я грав, звідки приїхав… У мене було таке враження, що я взагалі не розумію, де перебуваю. Усе відбувалося ніби не зі мною.

– Але виступи в Києві ви розпочали з дубля "Динамо"…

– Так. У 1980 році практично весь сезон я провів за дубль. А наприкінці сезону вже кілька разів виходив на заміну за основну команду. Бувало, що після гри за основний склад наступного дня знову грав за дубль. А на початку 1981 року мене перевели з дубля до основної команди, і я вже почав регулярно потрапляти до складу. Тоді основа складалася з 18 футболістів – це були гравці першої команди. І я опинився серед них.

– Що було найскладнішим у переході з дубля до того "Динамо", де поруч із вами грали такі футболісти, як Олег Блохін, Вадим Євтушенко та інші зірки радянського футболу?

– Коли я грав за дубль, за "Буковину" чи "Рефрижератор", у мене була повна свобода. Я міг отримати пас, обіграти одного, другого, третього, постійно бути з м’ячем, діяти під нападниками. Але коли я перейшов до основного складу, мене одразу осадили. І осадили люди, які вже були зірками. Якщо я хоча б трохи перетримував м’яч, мене одразу сварили.

Лобановський іноді після гри навіть казав: "Ми сьогодні грали двома м’ячами. Один був у Хлуса, а другий – у інших". Мене одразу привчили грати по-іншому. Я став значно більш командним футболістом. Мої індивідуальні якості вже не розвивалися так, як раніше, зате я вдосконалював свою майстерність через командні дії.

– Лобановський вимагав від футболістів величезного обсягу роботи. Що з його вимог до вас як до нападника найбільше вплинуло на вашу подальшу кар’єру?

– Вимоги у Лобановського були дуже серйозними. Він був людиною, яка випереджала свій час. Одним із перших почав використовувати принципи тотального футболу. Що таке тотальний футбол? Це пресинг, колективний відбір м’яча у будь-якій точці поля. До цього подібна система у нашому футболі практично не використовувалася.

Одним із перших Лобановський почав активно підключати крайніх захисників. Він підбирав футболістів, які могли працювати від однієї бровки до іншої, виконувати величезний обсяг роботи. Усе це вимагало великої фізичної готовності та дисципліни.

– Суперники, особливо білоруські команди, немов мали перед вами особливий комплекс. У Мінську вам вдавалося регулярно забивати. Відчували на полі якусь особливу налаштованість на ці матчі?

– Я пам’ятаю, що у 1981 році лідерами чемпіонату були "Динамо" (Київ), "Динамо" (Мінськ) та одна з московських команд – на той момент "Спартак". Конкуренція була шаленою. Коли ми приїхали грати до Мінська у 1981 році, я отримав м’яч у середині поля, обіграв одного суперника, другого, вийшов сам на сам і забив гол. Відтоді практично у кожній грі проти білоруських команд мені вдавалося забивати. Це не було випадковістю. Це справді була моя команда. Пам’ятаю, у 1983 році ми знову приїхали до Білорусі, і один із уболівальників сказав: "Якщо Хлус приїхав, то ми обов’язково пропустимо". (Усміхається – прим. автора).

– Який матч за "Динамо" ви згадуєте найчастіше? Можливо, є гра, після якої ви подумали: "Тепер я справді став футболістом рівня київського "Динамо"?

– Найбільш пам’ятною була гра у півфіналі Кубка чемпіонів 1982 року, коли ми зустрічалися з англійською "Астон Віллою". Перший матч проводили у Сімферополі, тому що в Києві лежав сніг, а матч-відповідь відбувся у Бірмінгемі. Ось цю гру я запам’ятав на все життя, пам’ятаю її практично похвилинно. Ми програли, хоча дійшли до півфіналу Кубка чемпіонів. Зараз це можна порівняти з півфіналом Ліги чемпіонів – рівень був неймовірний.

Того ж року "Астон Вілла" стала володарем Кубка чемпіонів. І якби ми її пройшли, хто знає, як усе склалося б далі. Можливо, я став би володарем головного європейського трофея.

– У складі "Динамо" ви стали чемпіоном СРСР, володарем Кубка СРСР та Кубка сезону. Який із цих трофеїв має для вас особливе значення?

– Усі ці трофеї для мене однаково важливі. Але стати чемпіоном СРСР було дуже складно. Я б сказав, що чемпіонство часом давалося важче, ніж перемога в Кубку чемпіонів чи чемпіонаті світу. Узагалі всі трофеї, які ми завойовували, були для мене дуже цінними. За кожним із них стояла величезна командна робота.

Травми, Одеса та друге футбольне життя

– Чому ваша історія в "Динамо" завершилася у 1985 році? Було відчуття, що ви ще можете провести в Києві кілька сезонів?

– Чесно кажучи, я міг би й далі грати на тому ж рівні. Але в той період мене переслідувала смуга невдач. До цього всі роки я практично обходився без серйозних травм. А у 1985 році почалася низка проблем: спочатку ахілл, потім бокова зв’язка коліна, потім ще щось. Я не встигав відновитися після однієї травми, як з’являлася наступна.

Поступово я почав втрачати впевненість у собі. А впевненість для футболіста дуже важлива. Щоб вийти на свій рівень, потрібно пройти повноцінний тренувальний цикл, а мені постійно щось заважало. Увесь час мене переслідували ушкодження. У якийсь момент я вже розумів, що мені шукають заміну. Після цього до команди взяли Ігоря Бєланова.

– Після "Динамо" ви перейшли до "Чорноморця". Наскільки складно було психологічно залишати команду такого рівня і розпочинати новий етап в іншому клубі?

– На той час великого вибору в мене не було. Одного разу ми з дружиною поїхали на кілька днів відпочити до Одеси. Там на пляжі мене зустрів один із представників "Чорноморця" і запросив до команди. Причому запрошували мене не в якийсь пересічний клуб – "Чорноморець" саме брав участь у Кубку кубків, і мене запросили якраз перед матчами з мадридським "Реалом". Так я опинився в Одесі.

– Після "Чорноморця" у 1987 році Михайло Фоменко запросив вас до "Гурії". Що він сказав, коли запропонував перебратися до Ланчхуті?

– Насправді до Ланчхуті я приїхав приблизно за пів року до Фоменка. На той час "Гурію" тренував один із братів Котрікадзе. І саме після матчу "Гурії" з "Динамо" Київ Валерій Васильович Лобановський запропонував кандидатуру Фоменка на посаду головного тренера команди. До кінця другого кола Михайло Іванович уже прийняв "Гурію".

– Чим вас привабила ця команда?

– Якщо чесно, у "Чорноморці" в мене тоді були одні скандали. У нас із Віктором Прокопенком не склалися стосунки. Чому – зараз уже навіть не знаю. Але одне пам’ятаю точно: "Чорноморець" дуже добре розпочав той чемпіонат. Після п’яти-шести турів ми йшли на першому місці, а я був найкращим бомбардиром команди, забивши кілька м’ячів.

Потім після критики з боку Віктора Прокопенка мене та Віктора Пасулька відрахували з команди. Зараз таке важко уявити, а раніше тренер справді міг просто відрахувати футболіста. Прийшов і сказав: "Ви мені більше не потрібні". І все.

Після цього "Чорноморець" одразу покотився вниз. У перших п’яти-шести турах команда була серед лідерів, а після десяти вже опинилася на передостанньому місці. Уболівальники почали обурюватися: "Що ви робите? Прибрали Хлуса та Пасулька – і команда посипалася".

Наприкінці сезону мене повернули. До цього я два-три місяці практично не тренувався. Але вийшло так, що саме в кінцівці сезону мені вдалося допомогти "Чорноморцю" уникнути вильоту. Ми грали перехідні матчі, і в останній зустрічі з "Жальгірісом" нас влаштовувала тільки перемога. Я не потрапив до стартового складу, але приблизно за 15 хвилин до кінця гри Прокопенко підійшов до мене і попросив: "Вітю, прошу тебе, забий гол". Ось таку установку я отримав перед виходом на поле.

Через кілька хвилин після виходу на поле я забив вирішальний м’яч – ми перемогли 1:0 та зберегли місце у вищій лізі. Але після цього в мене вже не було бажання продовжувати стосунки з "Чорноморцем". Прийшов інший тренер, і коли надійшло запрошення з «Гурії», я із задоволенням його прийняв.

– "Гурія" спочатку вилетіла з вищої ліги СРСР, а вже наступного сезону повернулася до еліти. Ви забили там чимало важливих м’ячів. Якою була та команда і чим вона відрізнялася від "Динамо"?

– Грузинський футбол дуже відрізнявся від українського. Він був більш технічним. Якщо брати український футбол того часу, то в нас було багато бігової роботи, "фізики". А в Грузії насамперед підбирали технічних футболістів. Якщо м’яч потрапляв до такого гравця, відібрати його було дуже складно. Тому проти грузинських команд завжди було непросто грати.

Швеція: футбол, який навчив жити по-новому

– Керівництво «Гурії» було проти вашого рішення поїхати до Швеції, а вболівальники навіть збирали гроші, щоб ви залишилися. Як ви переживали цей момент? Наскільки важко було прощатися з Ланчхуті?

– У ті часи далеко не всі футболісти могли виїжджати із Радянського Союзу. Дозвіл, як правило, отримували ті, хто виступав за національну збірну. Я провів кілька матчів за збірну СРСР, яка готувалася до Олімпійських ігор 1984 року. Загалом у межах цього етапу підготовки зіграв десять матчів.

Мені дозволили поїхати до Швеції після 30 років. Я практично пів року чекав цього від’їзду. Коли зі Швеції надійшов офіційний запит, я кинув усе й поїхав. Хоча на той момент у мене була травма. Коли приїхав до Швеції, у мене сильно болів ахілл. Але ніхто не сказав мені повертатися назад. Мене підлікували, і зрештою я залишився у Швеції на десять років.

– Яким був ваш перший день у новій країні? Що найбільше здивувало після Радянського Союзу?

– Мене здивувало вже те, як мене зустріли. Я приїхав туди наче якийсь міністр. В аеропорту були дівчата в національних костюмах, мене зустрічали представники клубу та посольства. Мені одразу дали ключі від автомобіля та адресу будинку, який для мене орендували. Представник посольства супроводжував мене до місця проживання.

Ми приїхали, а там на березі моря стояв великий будинок. Мені просто дали ключі й сказали: "Ось ваш дім". Я був вражений. Для людини, яка приїхала з Радянського Союзу, це було абсолютно незвично.

– У дебютному сезоні ваша команда посіла третє місце, а вболівальники визнали вас найкращим гравцем. Як вам вдалося так швидко адаптуватися, враховуючи, що ви приїхали практично без ігрової практики?

– Я із задоволенням прийняв шведську культуру. Ми із сином швидко почали вивчати мову. Я сам досить швидко адаптувався і почав забивати. У підсумку став третім бомбардиром чемпіонату Швеції.

До речі, того сезону я завоював дві медалі. Там існували команди "А" та "Б". По середах охочі могли грати за другу команду. Мене запитували: "Хочеш грати за команду "Б" чи краще тренуватимешся?". Я практично завжди відповідав: "Буду грати". У підсумку став найкращим бомбардиром другої команди. Потім у нас змінився тренер, прийшов інший фахівець, і незабаром мене продали до "Ельфсборга".

– Ви розповідали, що після важких тренувань у "Динамо" шведський футбол здавався вам практично відпочинком. Коли вперше зрозуміли, що футбол може виглядати зовсім інакше?

– Я звик до тих навантажень, які отримував протягом десяти років у київському "Динамо". А у Швеції дворазових тренувань узагалі не практикували, тому що футбол там на той час був значною мірою аматорським. Практично всі футболісти десь працювали. Професіоналів, які не мали іншої роботи, було зовсім небагато.

Зрештою і я пішов працювати. Щодня у нас було тренування о п’ятій вечора. Понеділок – вихідний. І в такому графіку ми жили протягом року. Я подумав: "А що мені робити з ранку до п’ятої вечора?". Попросив президента клубу влаштувати мене на роботу. Він допоміг – я став адміністратором у його ресторані. Із задоволенням там працював.

– Окрім виступів за клуби у Швеції, ви паралельно займалися організацією спортивних зборів та матчів для команд із СРСР. Як виникла ця ідея?

– Коли Радянський Союз розпався, команди з колишнього СРСР почали активно їздити до Швеції на збори. Це стосувалося і футболу, і хокею. Я вирішив займатися організацією таких зборів. Переважно до мене приїжджали юнацькі збірні СРСР – команди U17, U19. Команд було багато, вже всіх і не згадаю. Приїжджали й хокейні колективи – мабуть, близько п’яти. Збори зазвичай тривали два-три тижні, тому роботи вистачало.

– А що загалом Швеція дала вам як людині? Ви свого часу говорили, що саме там навчилися планувати свої доходи та витрати, відповідати за себе й цінувати час. Які правила того періоду залишилися з вами до сьогодні?

– Ті навички, які я отримав у Швеції, я проніс через усе подальше життя. Передусім я навчився розпоряджатися своїми грошима. Коли живеш в Україні, особливо в молодості, хочеться всього одразу: ресторанів, автомобілів, розваг. Швеція навчила мене ставитися до цього по-іншому.

У шведів дуже розвинене планування. Сім’я може планувати своє життя на кілька років уперед. Вони розуміють, що буде пенсія, що потрібно відкладати гроші, думати про майбутнє. Ми ж тоді практично про це не думали. А я навчився. Потім ми з дружиною прийшли до простого правила: можна витрачати стільки грошей, скільки ти можеш собі дозволити, але обов’язково потрібно щось залишати на майбутнє.

І коли я повернувся зі Швеції, у мене вже була невелика фінансова подушка після десяти років життя там. Можу сказати чесно: саме Швеція мене цього навчила.

– У вас була можливість залишитися у Швеції. Чому вирішили повернутися до Києва? Був момент, коли ви сумнівалися у цьому рішенні?

– Це були 90-ті роки. Я жив у Швеції й постійно чув негативні новини про Україну: що тут бандитизм, небезпечно, незрозуміло, що буде далі. Ми тривалий час жили в цьому інформаційному полі. Президент мого клубу хотів, щоб я залишився. Вони навіть найняли мені адвоката, який почав займатися моїми документами.

Але ситуація була непростою. Я приїхав до Швеції не як біженець, а за робочою візою – грати у футбол. Адвокат пояснив: роки, які я провів у Швеції за футбольним контрактом, автоматично не дають мені права залишитися. Він сказав, що може продовжити моє перебування ще на кілька років. Я погодився.

У Швеції існувало правило, згідно з яким людина не могла безкінечно перебувати в країні за робочою візою. А я на той момент прожив там уже десять років замість регламентованих чотирьох. Адвокат ще раз продовжив мені перебування, але потім настав момент, коли він сказав: "Шансів більше немає. Вам потрібно їхати". Ми сіли й поїхали додому.

"Футбол із мого життя нікуди не зникнув"

– Після завершення кар’єри ви фактично розпочали нове футбольне життя: працювали з дітьми, очолювали футбольну школу ЦСКА, яка згодом стала школою "Арсеналу", тренували "Арсенал-2". Чому саме дитячий футбол став для вас головним напрямом?

– Ще у Швеції в мене з’явилася ідея створити найбільший дитячий футбольний турнір в Україні. Там я був одним із людей, які працювали з російськомовними командами на Gothia Cup – найбільшому дитячому футбольному турнірі у світі, куди приїжджає понад тисяча команд. Я побачив, як усе це організовано, і захотів зробити щось подібне в нас.

Із цією думкою я повернувся в Україну та втілив її в життя. У перші роки максимальна кількість учасників становила приблизно 120–130 команд. Ми проводили турнір у Києві, задіювали практично всі поля міста, а фінальні матчі проходили на НСК "Олімпійський".

Кілька років я жив цією ідеєю і хотів розвивати її далі. Але в якийсь момент зрозумів, що сил не вистачає. Тоді я почав працювати директором дитячої школи київського "Арсеналу". Щороку ми проводили набір дітей різного віку, до нас приїжджали хлопці з усієї України. Школа "Арсеналу" тоді співпрацювала зі столичним РВУФК – училищем фізичної культури, де діти жили та навчалися. Ми працювали разом, і я керував обома напрямами.

На перегляди приїжджала величезна кількість хлопців. У нас була команда фахівців, і ми переглядали кожного футболіста. Особисто я завжди намагався передусім звертати увагу на природні якості. Техніка – це, звичайно, дуже важливо. Але якщо в людини немає швидкості та витривалості, їй буде складно стати хорошим футболістом. А якщо є швидкість, витривалість і природні дані, тоді техніку можна розвивати. Із такого гравця справді можна виховати футболіста.

– Вікторе Івановичу, якщо сьогодні озирнутися на весь пройдений шлях – від хлопчика з Новгорода-Сіверського до "Динамо", Грузії, десяти років у Швеції та роботи з молодими футболістами, – який етап найбільше сформував вас як людину?

– Мені дуже пощастило в житті, що я зустрів Валерія Васильовича Лобановського. Лобановський своєю поведінкою, своєю мудрістю, своїм розумінням футболу затягнув нас усіх у цю систему. Ми буквально жили Лобановським: його тренуваннями, його вимогами, його футбольними ідеями. Але при цьому він дуже велику увагу приділяв людським якостям. І це для нього було надзвичайно важливо.

Я й досі з вдячністю згадую, що зустрів Валерія Васильовича. Якби я його не зустрів, можливо, з мене й не вийшло б такого футболіста. При цьому я розумію, що просто підходив під його модель. Йому потрібні були високі, швидкі, витривалі та розумні футболісти. І найголовніше для нього – витривалість. Це була одна з перших його вимог. Він вважав, що без фізичної готовності неможливо реалізувати всі інші якості футболіста.

– Останнім часом ви займаєтеся ветеранським футболом та очолюєте Асоціацію ветеранів футболу Києва. Що найбільше тримає вас у футболі?

– Асоціацію ветеранів футболу Києва я очолюю вже понад 20 років. Звичайно, з кожним роком ветеранського футболу стає менше. Пам’ятаю, років десять тому в Києві було величезна кількість команд. Коли я тільки очолив асоціацію, у чемпіонаті брали участь близько 40 команд: 20 у категорії 35+ і ще 20 – у категорії 45+. З кожним роком їх ставало дедалі менше.

Потім прийшов COVID-19, потім війна… Усе це теж позначилося. Зараз ми вже перебуваємо на такому етапі, коли можемо провести чемпіонат Києва лише серед команд 50+. І то насилу набираємо близько десяти колективів.

– І на завершення, Вікторе Івановичу. Чим сьогодні живе Віктор Хлус? Які у вас зараз справи, проєкти, зустрічі, футбол? Що ще хочеться встигнути зробити?

– Зараз я продовжую займатися ветеранським футболом. Цього року ветерани київського "Динамо", команду яких я очолюю, вже зіграли близько 15 матчів. За тиждень збираємося їхати до Бершаді. Це наша щорічна поїздка до друзів, із якими ми дружимо вже близько десяти років. Щороку приїжджаємо до них на Покрову, де традиційно проводимо заключну частину сезону.

Мені приємно, що підтягується нове покоління хлопців – ті ж Алієв, Мілевський та інші. Загалом у нас досить хороша команда, тому із задоволенням їздимо Україною та прославляємо нашу динамівську футболку. Так що футбол із мого життя нікуди не зникнув. Поки є можливість грати, зустрічатися з друзями, спілкуватися з ветеранами, їздити на матчі – я цим і живу.

Юрій Громов, спеціально для Sport RBC.UA