П'ять голів на чемпіонаті світу, які увійшли в історію: велике інтерв'ю з Олегом Саленком
Олег Саленко увійшов в історію світового футболу завдяки унікальному досягненню: на чемпіонаті світу 1994 року він забив п'ять м'ячів в одному матчі проти Камеруну. Проте за цим рекордом стоїть значно більша історія – з яскравими перемогами, роботою з Валерієм Лобановським, виступами в європейських чемпіонатах та рішеннями, які з часом хотілося би переглянути.
У великому інтерв'ю для SPORT.RBC.UA Олег Саленко згадує початок футбольного шляху, роки в київському «Динамо» та особливості роботи з легендарним тренером, розповідає про рекордний матч на світовій першості, кар'єру в Іспанії, Шотландії й Туреччині, а також про травми, які вплинули на його подальшу долю у футболі. Окрема тема розмови – син Роман та його футбольний шлях.
Відверто, з особистими спогадами та оцінками, які склалися вже з відстані років.
"Будь-який успіх потрібно правильно оцінювати"
– Олеже Анатолійовичу, почнемо з дитинства. Ви починали займатися футболом у ленінградській школі "Зміна". Коли зрозуміли, що футбол може стати вашою професією, і хто найбільше вплинув на ваше становлення?
– Взагалі я починав у команді "Дружба" в Красносельському районі Ленінграда. Спочатку був звичайний дворовий футбол, а потім ми стали брати участь у міських змаганнях. Тоді футболом займалося багато дітей, і поступово я зрозумів, що хочу розвиватися саме в цьому напрямку.
Коли ж перейшов до спеціалізованого класу "Зміни", стало зрозуміло, що все серйозно. У нас був особливий розпорядок: два уроки в школі, потім тренування замість наступних двох занять, після цього знову уроки. Двічі на тиждень проводили ще й друге тренування.
Усе було організовано так, щоб ми могли одночасно навчатися й займатися футболом. Коли потрапляєш у таку систему, починаєш розуміти, що потрібно досягати результату й постійно рухатися вперед.
– У 1988 році ви стали чемпіоном Європи серед юнаків, а в 1989-му – найкращим бомбардиром молодіжного чемпіонату світу. Чи відчували тоді, що стоїте на порозі великої кар’єри?
– Будь-який успіх потрібно правильно оцінювати. У 1988 році ми виграли чемпіонат Європи, а наступного року виступали на чемпіонаті світу в Саудівській Аравії. Там уже не все склалося так, як хотілося.
Пам’ятаю чвертьфінальний матч із Нігерією: за тридцять хвилин до кінця гри ми вели 4:0, але зрештою основний час завершився з рахунком 4:4 – і ми вилетіли. Такі матчі стають уроком на все життя. Розумієш, що не можна зупинятися, розслаблятися або вважати, що все вже зроблено.
Досвід приходить із віком. У юності ти просто граєш і намагаєшся забивати, а вже пізніше починаєш аналізувати, які рішення були правильними, а які – ні.
– Ви дуже рано дебютували у дорослому футболі. Як у 16 років опинилися в "Зеніті"?
– Коли мені було 16 років, я ще виступав за юнацьку команду й навчався в інтернаті. Одного разу ми повернулися з Кіпру, де збірна СРСР виграла матч із рахунком 4:1, а я забив три м’ячі. Після дороги залишився у друзів, а вранці приїхав додому й побачив записку від батька: "Де ти вештаєшся? Тобі телефонували із "Зеніту". Швидко дуй на базу!".
Так усе й почалося. Я приїхав до розташування команди, але того року так і не зіграв, оскільки мене ще не встигли заявити. А вже наступного року в першій же грі вийшов на поле й забив свій дебютний гол у чемпіонаті СРСР у віці 16 років. Для мене це був величезний крок. Я опинився серед дорослих футболістів та мав доводити, що можу конкурувати з ними.
– Як виник варіант із переходом до київського "Динамо"?
– Після чемпіонату Європи до Ленінграда приїхав представник київського "Динамо" Анатолій Сучков, який вів переговори з моїми батьками. Тоді переходи між клубами були зовсім не такими, як зараз. Ішлося не лише про футбол, а й про переїзд усієї родини, житлові питання… Зрештою ми про все домовилися.
Але мій перехід виявився непростим. Пам’ятаю, останній матч "Зеніт" грав у Москві проти чи то "Спартака", чи то ЦСКА. Перед грою мені повідомили, що за мною вже приїхали близько тридцяти людей із військкомату. Оскільки я досяг призовного віку, мав відправитися віддати борг батьківщині й пройти військову службу.
Довелося розіграти цілий спектакль: за п’ять хвилин до фінального свистка я впав, "організувавши" собі струс мозку, після чого три-чотири дні лежав у Скліфосовського. Туди приїжджав Павло Садирін із генералами, умовляв мене залишитися в "Зеніті", навіть давав ключі від квартири на Кутузовському проспекті та від "Волги".
Але я сказав, що вже домовився про перехід із Валерієм Лобановським, тому їду до Києва. Після цього до мене більше не виникало запитань.
– Пам’ятаєте перше знайомство з Валерієм Васильовичем Лобановським? Яке враження він на вас справив?
– Звісно. Лобановський був людиною з величезним авторитетом. Ми розмовляли приблизно пів години. Він пояснив, що від мене вимагаються дисципліна, дотримання командних правил та виконання поставлених завдань. Водночас сказав, що клуб виконає свої обіцянки.
Ми про все домовилися, і почався робочий процес. Я досить швидко отримав можливість грати, хоча в команді були такі футболісти, як Бєланов і Протасов. Але коли в Ігоря виникли проблеми зі здоров’ям, я отримав свій шанс та поступово почав виходити на поле.
"Напевно, у 1990-му я був неправий": урок, який залишив Лобановський
– Що було найскладнішим у роботі з Лобановським? Чи траплялося, що ви не погоджувалися з його рішеннями?
– У великому футболі потрібно вміти приймати рішення тренера. Звісно, не завжди розумієш їх одразу, але з часом багато що стає очевидним. Був один епізод, про який я довго не міг забути. У 1990 році ми виграли чемпіонат СРСР, успішно виступали в Кубку країни, а я забив три м’ячі у фінальному поєдинку проти московського "Локомотива". Після цього вирушив до розташування збірної СРСР та готувався до фінальної частини чемпіонату світу.
Однак після зборів у Німеччині нас із Олегом Лужним відправили додому. Для мене це стало несподіванкою, оскільки я вважав, що своєю грою заслужив можливість поїхати на чемпіонат світу.
Ми повернулися до цієї розмови лише років через п’ять-шість, коли Лобановський знову очолив київське "Динамо". Я приїхав до Києва у відпустку й зайшов на базу. Валерій Васильович загалом не любив вибачатися, але тоді сказав: "Напевно, у 1990-му я був неправий". Я відповів, що ціную ці слова. У житті трапляється всяке, і з часом багато чого переосмислюєш.
– У 1990 році "Динамо" виграло і чемпіонат СРСР, і Кубок країни. Яким був колектив тієї команди зсередини?
– Ви правильно кажете: головне – це колектив. У "Динамо" були гравці, які не лише демонстрували високий рівень на полі, а й допомагали молодим футболістам адаптуватися. Ясна річ, я більше спілкувався з молодими хлопцями, які прийшли разом зі мною, – зокрема, із Ахріком Цвейбою та Олегом Лужним. Але поруч були й досвідчені футболісти, які навчали молодь розуму, – Володя Бессонов, Толя Дем’яненко та вже покійний Андрюха Баль.
Ми спілкувалися, проводили час разом, зустрічалися не лише на тренуваннях. Вони пояснювали, як потрібно поводитися в професійному футболі, на що звертати увагу та як правильно ставитися до гри. Мені пощастило опинитися в такому оточенні. Коли на початку 1990-х команда почала поступово змінюватися, багатьом молодим футболістам, зокрема й мені, довелося ставати лідерами та брати на себе більше відповідальності.
– Що відрізняло тренувальний процес Лобановського від того, з чим ви зіткнулися згодом за кордоном?
– Насамперед – командна дисципліна та інтенсивність. У Лобановського всі мали працювати разом. Якщо команда починала пресингувати, рухалися всі: від нападників до останнього захисника. Не можна було просто побігти одному, а потім зупинитися. Усі мали діяти злагоджено, перекривати зони, підтримувати партнерів. Ми могли довго пресингувати суперника, доки не досягали результату.
Пізніше, коли я приїхав до Іспанії, то помітив, наскільки інакше там організовані тренування. Навантаження були значно меншими. Після того, до чого я звик у Києві, це особливо впадало в очі.
– Чому ваш період у "Динамо" виявився відносно коротким? Чи шкодували про відхід?
– Розпад Радянського Союзу сильно змінив футбол. З’явився чемпіонат України, а умови, у яких ми грали, відрізнялися від звичних. Іноді приїжджали на стадіони, де все було зовсім непросто, але потрібно було виходити на поле й виконувати свою роботу.
Водночас "Динамо" мало виступати в Лізі чемпіонів. Виникав великий контраст між матчами, наприклад, в Охтирці проти "Нафтовика" та з тією ж "Барселоною". Та й загалом рівень нового внутрішнього чемпіонату, природно, не йшов у жодне порівняння з європейськими змаганнями.
Я розумів, що на команду чекає перебудова. Багато досвідчених футболістів ішли, склад змінювався. Тому я поговорив із керівництвом та сказав, що хочу спробувати себе за кордоном. Мені дозволили піти. Це був непростий період для всіх. Потрібно було не лише вирішувати клубні завдання, а й розуміти, як розвиватиметься український футбол після розпаду СРСР.
– Ви застали перехід від збірної СРСР до збірної СНД. Як сприймали ці зміни?
– На початку перехідного періоду багато футболістів продовжували грати разом. Хлопці, які раніше виступали за збірну СРСР, опинилися у збірній СНД, тому спочатку зміни не здавалися такими значними.
Але згодом ситуація почала змінюватися. Після чемпіонату Європи 1992 року багато що стало зрозуміло: попередньої системи вже не буде, а гравці поступово роз’їдуться по різних клубах та країнах. Багато відомих футболістів на той час уже виступали за кордоном або завершували міжнародну кар’єру. У кожної нової збірної з’являлися власні завдання, і команди потрібно було фактично будувати з нуля.
– Ви провели один матч за національну збірну України – товариський проти Угорщини у квітні 1992 року. Не шкодуєте, що ця історія не отримала продовження?
– Так склалися обставини. Я поїхав за кордон, а українська збірна тоді лише починала формуватися. У перші роки все було не так організовано, як зараз. Іноді за основу команди брали гравців певного клубу, яких збирали для конкретного матчу чи поїздки. Поступово ситуація змінювалася, з’являлися нові футболісти, будувалася команда.
Я звик грати з хлопцями, з якими пройшов юнацькі збірні. Нас об’єднували багаторічне знайомство та спільні футбольні принципи. Багато тренерів теж були мені добре знайомі. Тому перехідний період виявився непростим. Але футбол розвивався, і з часом збірна України стала самостійною командою зі своїми завданнями й амбіціями.
Іспанія, Шотландія та Туреччина: де було по-справжньому комфортно
– Після "Динамо" ви вирушили до Іспанії, де виступали за "Логроньєс" та "Валенсію". Наскільки складною була адаптація до нового чемпіонату?
– Як я вже казав, в Іспанії футбол відрізнявся від того, до якого я звик у Києві. Насамперед – тренувальним процесом та навантаженнями. Перед переїздом у мене був непростий період. Я підписав контракт із англійським "Тоттенгемом", але виникли проблеми з дозволом на роботу. У підсумку кілька місяців я практично не грав у футбол.
У якийсь момент мій менеджер запропонував варіант з іспанською командою. Я погодився, хоча клуб перебував унизу турнірної таблиці. Мені насамперед хотілося повернутися на поле. Усе сталося швидко. Я приїхав, кілька днів потренувався й підписав орендну угоду.
Спочатку було непросто з мовою. Але в команді працював масажист із Грузії, який добре розмовляв російською та допомагав мені спілкуватися з оточуючими. Але на полі я чудово розумів, що потрібно робити. Нападнику важливо відчувати гру, правильно обирати позицію та взаємодіяти з партнерами.
Поступово я звик до нового розпорядку. Після недільного матчу в понеділок команда збиралася на тренування: ті, хто грав, виконували відновлювальні вправи, решта займалася у звичайному режимі. Потім наставав вихідний, і можна було відпочити, з’їздити до моря.
– У якому із закордонних клубів ви почувалися найкомфортніше?
– У "Валенсії". Мені подобалися місто, атмосфера та саме життя в Іспанії. Я там прижився, купив будинок, звик до людей.
Був період, коли в мене виникли розбіжності з головним тренером. Але одного разу ми разом вирушили до Португалії на церемонію вручення індивідуальних нагород. Дорогою поговорили, обговорили ситуацію, і після повернення тренер сказав, що я гратиму. Після цього все налагодилося, я знову почав отримувати ігровий час, але потім виникли проблеми зі здоров’ям, які сильно вплинули на подальшу кар’єру.
– Згодом ви грали в Шотландії та Туреччині. Чим ці чемпіонати відрізнялися від іспанського?
– Усюди свій футбол. Багато чого залежить від команди, тренера та партнерів. У Шотландії я опинився в "Рейнджерс", де зібрався дуже сильний склад – там були Браян Лаудруп, Пол Гаскойн, Еллі Маккойст та інші відомі футболісти. Команда боролася за трофеї, але фактично єдиним серйозним суперником був "Селтик". В якийсь момент я зрозумів, що хочу повернутися до Іспанії. Після іспанського футболу шотландський стиль та сама країна сприймалися інакше.
Потім я поїхав до Туреччини, де виступав за "Істанбулспор". Там теж усе складалося непогано. Керівництво клубу було зацікавлене в мені, і здавалося, що можна й надалі грати на хорошому рівні. Але невдовзі почалися серйозні проблеми зі здоров’ям. Вони й визначили подальший розвиток подій.
– Ви казали, що травми не дозволили повністю розкрити потенціал. Наскільки сильно вони вплинули на вашу кар’єру?
– Дуже сильно. Зараз я розумію, що деякі проблеми виникли набагато раніше, ніж мені здавалося. Певний час, десь протягом року, я продовжував грати попри травму. Потім були операції, а відновлення виявилося тривалим та важким. Останню серйозну операцію я переніс у США. Після неї лікарі пояснили, що зробити щось іще практично неможливо.
Я продовжував боротися, проходив реабілітацію, намагався повернутися на колишній рівень. Але організм уже не дозволяв грати так, як раніше. Були й інші проблеми. Наприклад, виникали фінансові розбіжності з клубами, доводилося звертатися до юридичних інстанцій. Пізніше я спробував продовжити кар’єру в іспанській «Кордобі», набрав форму й знову почав грати. Однак виникли нові труднощі, пов’язані з моїм контрактом із турецьким клубом. Зрештою цей етап теж завершився.
Звісно, залишається відчуття, що без травм кар’єра могла скластися інакше. Але так склалося життя. Я зробив усе, що міг, аби повернутися на поле.
П’ять голів за матч: рекорд, про який Саленко дізнався вже після фінального свистка
– Повернімося трохи назад, до чемпіонату світу 1994 року. Матч проти Камеруну увійшов в історію – ви забили п’ять голів за одну гру. Коли зрозуміли, що встановили унікальний рекорд?
– Уже після матчу, коли ми приїхали на базу. У роздягальні нам почали розповідати, що сталося, і які рекорди було встановлено. Але під час гри я про це не думав, головним завданням було допомогти команді досягти результату.
Матч проходив у сильну 40-градусну спеку. Після гри нас із Дмитром Радченком відправили на допінг-контроль. Ми довго не могли пройти процедуру, тому що організм був зневоднений. Пиво тоді заборонили вживати, доводилося пити багато води й чекати.
У якийсь момент за нами приїхала поліцейська машина, яка мала доправити нас до табору команди. Дорогою ми попросили зупинитися, оскільки через велику кількість випитої води вже дуже хотілося до вбиральні. Але поліцейські пояснили, що зупинка можлива лише на заправці. Довелося чекати ще кілометрів 15, поки трапиться наступна. Зрештою ми дісталися бази, де вже зібралася команда. А там почалися привітання й обговорення матчу.
– Це найяскравіший спогад того дня?
– Це найбільш неординарний спогад, так би мовити, нефутбольний, але, звісно, не головний. Головне – сама гра й те, що нам вдалося здобути велику перемогу.
До речі, після матчу були й інші історії. На базі панувала святкова атмосфера, усі обговорювали те, що сталося. Наші керівники теж раділи результату. Пам’ятаю, як один із них розважався біля басейну, розкидаючи купюри доларів. Наступного ранку ми прийшли на розминку, а басейн виявився без води. Ми здивувалися, адже розраховували після пробіжки трохи поплавати. Як з’ясувалося, працівники готелю теж були не дурні: спустили воду й зібрали всі гроші (сміється). Ось така історія, яка надовго залишилася в пам’яті.
– Перед матчем проти Камеруну відчували, що можете досягти чогось особливого?
– Насправді, усе було набагато простіше. Нам потрібен був результат. Ми розуміли, що необхідно забивати й боротися до кінця, щоб зберегти шанси на продовження участі в турнірі. Коли рахунок став великим, можна було б трохи заспокоїтися й просто контролювати м’яч.
Але нам потрібно було продовжувати атакувати, тому гра вийшла відкритою. Зрештою такий футбол виявився для нас вдалим: ми використали свої можливості й забили багато голів. Водночас деякі комбінації були добре відпрацьовані на тренуваннях.
В одному з епізодів я знав, що партнер пробіжить уздовж бровки, а потім віддасть передачу назад. Мені залишалося правильно обрати позицію й завдати удару в дотик. І це була не випадковість, а результат спільної роботи.
– Після турніру ви стали володарем «Золотої бутси» чемпіонату світу, розділивши звання найкращого бомбардира з Христо Стоїчковим. Наскільки важлива для вас ця нагорода?
– Звісно, це велике досягнення. Але футболіст завжди хоче не лише встановлювати рекорди, а й здобувати командні перемоги. У тому матчі проти Камеруну для мене все склалося вдало.
Проте рекорд став можливим завдяки роботі всієї команди. Партнери створювали моменти, віддавали передачі, допомагали мені. Однак далі групового етапу ми пройти не змогли. В паралельних матчах результати склалися не на нашу користь, і ми повернулися додому раніше, ніж розраховували.
– Особистий трофей зберігається у домашньому музеї чи, можливо, ви подарували його комусь із близьких?
– Ні, він зберігається в мене вдома, а зараз став своєрідною фішкою ветеранського футболу. У нас є команда "Зірки українського футболу", у якій грають переважно ветерани київського "Динамо". Ми їздимо й проводимо товариські матчі.
Так ось, я часто беру із собою «Золоту бутсу», щоб усі охочі могли з нею сфотографуватися. Коли бачиш радість в очах людей, особливо в прифронтових містах або тих, які пережили окупацію, це насправді дорогого варте.
– Вважаєте 1994 рік найкращим у своїй кар’єрі?
– Так, це був особливий рік. Але після чемпіонату світу моя міжнародна кар’єра фактично завершилася. Згодом змінилися тренери, виникали розбіжності, а потім знову почали турбувати травми. Я ще сподівався повернутися, але здоров’я вже не дозволяло грати на колишньому рівні. Тому чемпіонат світу залишився головною міжнародною подією моєї кар’єри.
Водночас я завжди згадую й успіхи з київським "Динамо", у складі якого виграв чемпіонат та Кубок СРСР, а також виступав у Лізі чемпіонів.
– Ви пробували себе в ролі тренера, зокрема в пляжному футболі. Чому тренерська кар’єра не стала для вас основним напрямком?
– Тоді ми зібрали команду з колишніх футболістів та інших спортсменів, почали займатися пляжним футболом та виграли перший чемпіонат України. Потім президент Федерації пляжного футболу України Сергій Харченко запропонував мені спробувати себе тренером національної збірної.
Ми брали участь у міжнародному турнірі, своєрідному чемпіонаті світу, який проходив у Португалії, де грали із сильними суперниками. Команду доводилося збирати практично з нуля. Потрібно було шукати гравців, організовувати тренування, пояснювати вимоги. Умови тоді теж відрізнялися від сучасних: зокрема, використовувалися інші ворота, гандбольного формату, і команді був потрібен час, щоб звикнути до гри. Але ми впоралися.
Зокрема, в одному з матчів перемогли збірну США з рахунком 5:4. Для українського пляжного футболу це був важливий результат. Цей досвід мені сподобався, але повноцінну тренерську кар’єру я зрештою не обрав.
Роман Саленко: коли батько вже не підказує, а футболіст має вирішувати сам
– Ваш син Роман теж став футболістом та зараз виступає за київське "Динамо". Пам’ятаєте, коли зрозуміли, що він хоче пов’язати життя з футболом?
– Я возив його на тренування до школи "Динамо", але розумів, що цього недостатньо. У дитинстві ми самі після тренувань ішли у двір та продовжували грати. Сину теж потрібно було більше ігрової практики. Тому я додатково займався з ним, організовував ігри з іншими хлопцями. Іноді доводилося бути досить вимогливим. Він навіть міг утекти з тренування, бо я змушував його працювати більше.
Поступово він зміцнів, почав прогресувати, перейшов із "Діназа", де вже в юному віці грав за дорослу команду, до "Динамо", а далі все залежало від нього самого. Звісно, війна багато чого змінила. У той період він якраз отримав травму, причому не під час футбольного матчу. Йому довелося відновлюватися, а потім заново набирати форму. Зрештою він повернувся до тренувань та продовжив свій шлях у "Динамо".
– Ви зараз даєте сину поради, разом розбираєте матчі?
– Зараз набагато менше, тому що він уже дорослий та має самостійно приймати рішення. Раніше, звісно, ми багато розмовляли про футбол. Я пояснював, коли потрібно прискорюватися, коли краще зіграти простіше, а коли варто діяти сміливіше. Іноді й зараз можу підказати, що не потрібно поспішати або, навпаки, уже час брати ініціативу на себе. Але у 21 рік футболіст уже має сам розуміти гру й відповідати за свої рішення.
– Чи складно сину відомого футболіста прокладати власний шлях? Чи відчували ви, що на нього тисне ваше прізвище?
– Особливого тиску як такого не було. До того ж спочатку він займався в групі, яку жартома називали "блатною", де разом із ним на тренування приїжджали сини Дмитра Фірташа, Сергія Льовочкіна, Юрія Бойка, Григорія Суркіса. Охорони й супроводу на кожному тренуванні було в рази більше, ніж самих дітей (сміється).
Зрештою з тієї компанії у футболі продовжує грати лише Славко. Але при цьому всьому потрібно розуміти, що прізвище не забиває голів та не виграє матчів – усе залежить від самої дитини, її бажання, роботи та ставлення до справи.
– Що ви відчували, коли Роман дебютував за першу команду "Динамо"?
– Звісно, радість від того, що він нарешті дістався першої команди. Я сподівався, що далі все піде ще краще. Але потім почалися проблеми зі здоров’ям, довелося відновлюватися. Зараз він знову грає, найголовніше – продовжувати працювати, набирати форму й рухатися вперед.
– Ви працювали з Валерієм Лобановським та бачили футбол різних епох. Чим сучасні нападники відрізняються від форвардів вашого покоління?
– Зараз нападників часто вчать відкриватися, тікати за спини захисникам, використовувати вільні зони. Це теж важливо, але мені здається, що стало менше футболістів, які вміють самостійно обіграти суперника й створити момент із нічого.
Раніше нападник мав уміти значно більше. Якщо партнери не могли віддати зручну передачу, як, наприклад, було в мене в тому ж "Логроньєсі", то доводилося самому відходити назад, отримувати м’яч, обігрувати захисника й шукати можливість для удару.
Усе залежить від конкретного гравця та його підготовки. Сучасний футбол став швидшим, вимоги до фізичної готовності дуже високі. Але технічні навички, ігрове мислення та вміння приймати рішення, як і раніше, мають величезне значення.
– Якщо озирнутися на кар’єру, яке своє рішення ви змінили би? І яку пораду дали б самому собі на початку футбольного шляху?
– Напевно, не варто було свого часу рубати з плеча, а потрібно було залишитися у "Валенсії". Я вже звик до Іспанії, жив там, купив будинок. Коли в клубі змінився тренер, з’явилася можливість продовжити виступи. Він хотів, щоб я залишився, і ми могли домовитися. Але на той час я вже підписав контракт із "Рейнджерс". Коли ж приїхав до Шотландії, зрозумів, що після Іспанії мені там не так комфортно. Можливо, тоді варто було прийняти інше рішення.
Якби можна було повернутися назад, я б ще раз усе обдумав і, найімовірніше, залишився у "Валенсії". Але у футболі, як і в житті, не завжди розумієш, до чого призведе той чи інший вибір. Головне – не зупинятися, продовжувати працювати й використовувати свої можливості. А далі час покаже, наскільки правильними були прийняті рішення.
Юрій Громов, спеціально для Sport RBC.UA